— Присядемо тут чи ти хочеш піти у більш серйозне місце? —
запитав Томас. — До ресторану чи стріпклубу? В нас тут все це також є, не гірше, ніж у твоїй Америці. Знаєш, що сказав Бен-Гуріон, коли до нього прибігли перелякані міністри з новиною, що в Ерец Ізраель — на Святій Землі! — заарештовано перших бандитів і проституток?
— І що ж сказав Бен-Гуріон?
— Сказав: Барух Ашем, слава Богу! Значить, Ізраїль став
нормальною державою. В нормальній країні, каже, мають бути не лише свої праведники, але й свої злочинці. Ось так. Добре, то де ж ми приземлимося?
— Краще поки що обійдемося без ресторанів та стріпбарів. Он є зручне місце, — Натан кивнув у бік кав’ярні неподалік, і приятелі пішли туди.
Томас — друг дитинства і юності, у Вільнюсі жили в одному п’ятиповерховому будинку, вчилися в одному класі. Батько Томаса литовець, мати — єврейка. Зовнішністю Том схожий на батька: такі ж простуваті риси обличчя, світло-русяве волосся, елегантні вуса. Але темперамент в нього не у врівноваженого, флегматичного батька, а в матір: такий же, я к і вона, діяльний, з живим розумом.
Том — практичний і хитруватий, в Натані він завжди цінував прагнення до витонченості в усьому, яке часом доходило до самозамилування, а також його любов до незалежності. Колись вони були вірними друзями. Том був ладний за Натана і у вогонь і у воду. Захищав Натана від антисемітів-старшокласників, через це не раз був битий. Після школи Том закінчив автодорожній технікум. Але за фахом працював недовго і подався у комерцію: намагався щось продавати, поки не зв’язався з якимось аферистом, який збував крадені автомобілі. Його арештували, він посидів у слідчому ізоляторі, на щастя, від в’язниці якось відкараскався. І поїхав із батьками до Ізраїлю.
Зараз живе у Хайфі, де вони і зустрілись.
… На столику стояли два келихи з холодним пивом, у блюдцях поблискували оливки.
— Ти надовго в наші краї? — спитав Том.
— Не знаю. В мене квиток з відкритою датою. Планував на два
тижні. Та бабуся стала плакати, просить, щоби побув із нею. Мабуть, залишусь ненадовго. Шкода її.
— Це скільки ж бабі Лізі років вже? А з головою в неї все в порядку? Оце жінка, поважаю! Хоча вона й не любила мене ніколи. Пам’ятаєш, як вона колись втрутилася і поламала мій роман з твоєю Свєткою? Та-ак… Питаєш, як мої предки? Слава Богу, все о’кей. Батько має підробіток — допомагає одному арабу встановлювати кондиціонери, мама приглядає за дітьми в ортодоксальній родині. Вони зараз відправились у круїз по Середземному морю, шкода, що ти не побачився із ними. А як твої у Канаді?
Розпитування про рідню чергувалися зі спогадами дитинства і юності.
— А пам’ятаєш «угоду століття»: як ми виміняли твій магнітофон на мотоцикл? Потім їздили на ньому навколо будинку вночі без глушника, і сусід погрожував викликати ментів. А ми йому: «Атсипрашау, вибачте, чувакасе, та в мотоциклі двигун геть старий»… А пам’ятаєш, як ми пішли у похід, напилися і вирішили перепливти Неман? Ти ще був п’яний і сварився з капітаном якогось корабля, прямо на фарватері, мовляв, тобі плавати заважають. Ха-ха-ха!..
— Так, була така історія…
— Я чув, що ти став письменником. Це правда?
Натан покривився: у будинку престарілих у баби Лізи всі просять його книжку з автографом. Старенькі з Аргентини і Румунії, які не знають ані російської, ані литовської, і майже не володіють англійською, — навіть вони просять. Рабин, який приходить в будинок престарілих по п’ятницях, аби запалювати там свічки і читати суботню молитву, дізнавшись, що Натан — письменник, теж попросив в нього книжку. І медсестри, і санітари. Одним словом, баба Ліза «розкрутила» свого онука. Не сходячи з місця.
Офіціантка з бару, де він частенько вранці п’є каву, вчора спитала: «Ви — Натан Армель?» Виявилось, вона читала його роман і впізнала Натана по світлині на книжці. І розповіла про це подружкам-офіціанткам. Отак приходить земна слава…
—Так, пишу, псую папір… Розкажи краще про себе. Чим займаєшся?
Том повернув усміхнене обличчя до сонячних променів, знову вдягнув сонцезахисні окуляри. Те, що Том постійно то знімав, то вдягав окуляри, трохи дратувало Натана. Так само, як дратувала його і нова звичка Тома постійно озиратись на всі боки. Наче він когось чекав або від когось ховався.
— Що про себе? Як і раніше, неодружений, дітей немає. Зараз маю
деякий серйозний бізнес. Дуже небезпечний. Але дуже потрібний, — загадково відповів Том.
— Ну, зізнавайся вже.
Том помовчав, наче на щось зважуючись:
— А знаєш що? Ми з тобою, Нате, обов’язково маємо зустрітися
ще раз. Дізнаєшся про мій бізнес. Тобі як письменнику це буде цікаво. Я ще ось про що думаю: чи не відпочити нам разом кілька днів на морі, в Ейлаті? Я давно збираюсь у відпустку. А зараз і привід з’явився. Можемо поїхати туди відразу після Дня незалежності. Згоден?
Глава 7
Натан продовжував вивчати життя у будинку престарілих.
Цей триповерховий будинок був розташований на краю міста. Поверх проживання залежав від стану здоров’я його мешканця.
На першому поверсі перебували ті, хто потрапив сюди після операцій і спочатку потребував підсиленого медичного догляду. Ці були «тимчасові». Багато з тих, хто потрапляв на перший поверх, через місяць-другий відновлювалисьі щасливо повертались додому.
Другий поверх — ПМП(постійне місце проживання)для тих, хто прийшов сюди доживати свій вік, довгий чи короткий — кому як судилося. Більшість мешканців другого поверху були відносно при здоровому розумі, могли самостійно пересуватись або хоча б самостійно їсти та пити.
Третій поверх — для найважчих, хто вже мало або взагалі нічого не розумів, кого годували з ложечки або через трубку і возили на кріслах-каталках. «Баклажани» — так називали цих нещасних.
Баба Ліза мешкала на другому поверсі. Проживши тут п’ять років, вважала себе ветераном.
Всі, хто на другому, звичайно, знали, що рано чи пізно опиняться там, нагорі. Якщо не помруть раніше «переїзду». Словом, вибір був небагатий: або прямо на кладовище з другого, або — до «баклажанів», на третій.Переміщення на третій поверх багато хто сприймав як покарання набагато страшніше, ніж сама смерть. У всякому разі, такий висновок зробив Натан з їхніх реплік.
Тривав Пасхальний пост, закінчення якого більшість стареньких чекали з нетерпінням. Мучилися через те, що доводилося їсти мацу замість хліба. Маца хоча й символ, і колись сорок років рятувала народ від голоду в пустелі, але крихти забиваються під зубні протези. Яснам боляче. Тому доводиться ховати у кімнатах хліб і потихеньку носити загорнуті у серветки м’якушки до їдальні. За таке порушення, звичайно, обіду не позбавлять, хліб не відберуть і до «баклажанів» не відправлять. Медсестри роблять вигляд, що нічого не помічають. Їжте, бабусі й дідусі, на здоров’я. Аби лише тихо.
У залі постійно працює телевізор. Чомусь вибраний канал, де майже завжди транслюють мильні опери: ізраїльські, мексиканські, російські, американські — з титрами на івриті. За титрами, що швидко мигтять, не всі можуть устежити. До того ж багато хто з мешканців цього будинку не знають івриту — володіють ідиш і мовою тої країни, звідки приїхали. Але це неважливо. Важливо те, що в телевізорі вирують пристрасті: там постійно хтось зраджує або хоче зрадити, хтось через ревнощі збирається застрелити або застрелитись, або зробити і те і інше.
Зранку, після сніданку, «кіномани» сідають біля великого екрану. Навряд пам’ятають, що відбувалось у попередній серії — хто від кого завагітнів, і чий чоловік збирався застрелити коханця чиєї дружини. Тим більше, що одна мильна опера після реклами матраців, автомобілів і горілки «Абсолют» змінюється на другу.
І тут, в цьому замкненому просторі, через призму мильних серіалів, виникає дивне враження, що там, на вулиці, вирує саме таке життя: з коханням, пістолетами, таємними побаченнями в готелях. Там зраджують, страждають, сміються. Там — фонтани, пляжі, ресторани. Там — все там.