А тут, по цей бік, — тиша. Непорушність. І лише два очікування: коли прийде відвідати хтось з родичів, зазвичай, донька або син. І коли прийде смерть.
А де вона — смертонька, заскочить мене? У моїй кімнаті? Або у залі, за столом? А як краще померти? Лежачи у ліжку, уві сні? Або сидячи у кріслі? От Абрам — помер у кріслі. Сидів у залі, оголосили, що вже час іти до їдальні, а він не встає. Вже ТАМ. Щасливчик.
Та не смійтеся, не смійтеся. Це все ж таки дуже важливе питання, одне з першорядних: де з нею зустрітись? Адже вона вже близько, вже в залі. Никає поміж крісел, штовхає каталки, чіпляє милиці і ціпки так, що вони з гуркотом валяться з ослаблених рук. Вона, погань така, тисне на груди, штовхає в спину, ставить підніжки, і ти падаєш на підлогу, ламаєш собі кістки. І ще — це в ній найогидніше — постійно регоче, регоче тобі в обличчя. І ніхто її не бачить, ніхто серед тих, хто сидить у залі. Вірніше, її бачить кожний, але ж тільки кожний бачить свою, свою прокляту, і нікому немає діла до чужої.
Спосіб, що допомагає, — це, як не дивно, непорушність. Треба завмерти. Тоді зміюка прошипить перед тобою і, обдурена, зникне на деякий час. Піде до тих, хто ще ворушиться, хто стрепехається. А я зможу спокійно додумати свою думку і знайти відповідь на найважливіше питання: яким же чином краще за все померти?..
В одному кутку зали у клітці — канарка. Насвистує собі, клює зерна. Ввечері о восьмій, майже за годинником, пташка, замовкнувши, ховає свою голівку під крило. Це — своєрідний сигнал. Тоді чергова медсестра накриває клітку темною тканиною і голосно повідомляє, що «робочий день скінчився».
Лайла тов. Спати. Шлофн. Буенос ночес, — каже вона різними мовами, плескаючи в долоні, щоби розбудити тих, хто куняє або впав у дуже глибоку задумливість.
Позітхавши і побідкавшись, що час летить так швидко і що ще один день прожитий, ті зі стареньких, хто в змозі, піднімаються і, спираючись на ціпки або металеві ходунки, відправляються до своїх «квартир», як вони називають невеличкі двомісні палати. А неходячих відвозять.
Глава 8
Єлизавета Марківна повільно одужувала. Її нога, ще два тижні тому розпухла і посиніла після операції, поверталась до нормального стану: набряк зникав, зникали і мережива синців. Зняли шви. Рана загоювалась. І дух баби Лізи теж поступово відроджувався.
Прийшла фізіотерапевт — привітна ізраїльтянка. Запропонувала Єлизаветі Марківні свою професійну допомогу: «навчити її ходити з новою ногою», тобто допомогти піднятись з інвалідного візка.
Баба Ліза на цю пропозицію відреагувала дуже бурхливо. Почала чомусь плакати і ледь не вигнала бідолашну фізіотерапевтку. Вона би, мабуть, і пішла, але ж не розуміла, що говорить ця голосна старенька і чому так гнівається.
А скоріш за все, зрозуміла, але не уходила. Адже баба Ліза в неї не перша, кого доводиться піднімати з інвалідного візка. Зрозуміло, що будь-кому в такій ситуації було би непросто: і стегно ще трохи болить, і лячно до нього торкнутись. А раптом там штир зсунеться? А раптом рана відкриється? А як запалення почалося всередині? І доведеться ампутувати всю ногу! Але якщо не буду ходити, то й мозок швидко засохне, мозок у лежачих швидше відмирає, це баба Ліза знає добре, не перший рік на землі живе. І тоді переведуть нагору, до «баклажанів»…
— Ой! Як болить! Суро! Дай-но пігулку! — стогне баба Ліза, і медсестра з чергового посту відповідає, що зараз принесе.
— Ти хоча б спробуй стати на ноги. Ось побачиш — в тебе все вийде, — вмовляє її Натан.
— Хіба ти можеш зрозуміти мій біль? Де мені взяти сили у майже дев’яносто років, га? Я навіть коли руку піднімаю, то задихаюся від втоми. А тут — піднятися на зламану ногу! Ох, чому я не померла під час операції… А ти мене зовсім не жалієш. Навіть не можеш посидіти поруч зі мною п’ять хвилин. Вічно кудись збігаєш!
— То що ваша бабуся вирішила? Буде намагатися ходити чи ні? — Звертається фізіотерапевтка до Натана англійською. — Спитайте її.
Баба Ліза не потребує перекладача:
— Звісно, буду намагатися. Хіба в мене є інший вихід?
***
Сусідка баби Лізи — Фейга. Вона сусідка і в палаті і в їдальні, в залі вони теж сидять за одним столом.
Фейга — новенька тут, з’явилася кілька місяців тому. Вона огрядна, начебто вся набрякла. Рожевуваті мішки під великими заплаканими очима. З головою в неї точно вже не все у порядку, але ще не до такого ступеню, щоби потрапити на третій поверх.
Волосся у Фейги скуйовджене, верхні ґудзики халату часто не застібнуті. Вона або сумна, або сердита. Хоча тямить і погано, але достатньо для того, щоб зрозуміти, що опинилася у будинку престарілих.
Кілька разів на тиждень до неї приходить донька. Доньці років шістдесят. Входячи до зали, широко і якось неприродньо посміхається всім — і медсестрам, і стареньким. Дуже голосно зі всіма вітається. Напевне їй непросто іти по цій залі під гострими поглядами всіх присутніх. Соромно. Тому і посміхається так.
Фейга відверто не любить бабу Лізу. Сидячи за столом, з якогось дива починає метати на неї грім і блискавку:
— Ти — стукачка! Енкавеесниця! Через тебе люди сиділи у в’язниці! А ще ти працювала бухгалтером: підробляла документи і брала хабарі!
— О, починається. Краще на себе подивись, що ти накоїла в своєму житті, — похмуро відповідає їй баба Ліза.
Натан здивовано дивиться на обох. Звідки Фейга знає такі подробиці з життя баби Лізи? Невже психічно нездорові люди мають здібності бачити минуле і передбачати майбутнє?
— А що я, що я? — голосно відповідає Фейга. — Я чесна. Я сиділа у таборі, їла баланду. Працювала у колгоспі. Любила чоловіків. Народжувала. Робила аборти. Я і зараз хочу любити чоловіків!
— О-о, Фейга хоче заміж! Ви чули останню новину? Фейзі потрібен чоловік. З гарним органом. Дівчата, готуйтеся: невдовзі буде хупа. Фейго, сподіваюсь, ти мене теж запросиш на весілля? — запитує жінка на ім’я Сіма.
Велика, як слон, із дуже розпухлими ногами через порушення роботи ендокринних залоз, Сіма ще відносно молода — їй нема ще семидесяти. Вона повністю самотня: чоловік помер, донька давно живе в Австралії. Із кректанням Сіма ходить по залі, вперши руку у широкий поперек. Човгає по підлозі туфлями, розрізаними зверху, аби їх можна було хоч якось натягнути на розпухлі ноги.
— За кого ж ми віддамо Фейгу заміж? Ріво, в тебе нема пристойного хлопця для Фейги? Суро, а в тебе? Я знаю: ми її віддамо за Іцика, — Сіма підходить до одного старенького у ярмулці на лисій голові.
Іцик сидить на стільці, байдужими, абсолютно порожніми очима дивиться перед собою. Його вже годують з ложечки.
— Іцику, в мене є для тебе наречена. Тобі подобається Фейга? — запитує Сіма, поклавши свою лапу на плечико Іцика. — Ти згодний? От і домовились. Лишень дивись, будь їй вірним і не зраджуй, — реготнувши, Сіма відходить від Іцика. — Боже, тут всі божевільні. Я скоро й сама стану божевільною. Треба тікати звідси, тікати…
— Ні, Іцик для мене застарий, він вже «баклажан», — намагається жартувати Фейга. — Іди-но сюди, синочок, — кличе вона Натана. — Незабаром прийде мій син. Він — відомий математик, професор у Єрусалимському університеті. Він дуже зайнятий, тому не може прийти до мене. Мій синочок дуже мене любить. Він так не хотів, щоб я сюди йшла.
— Ти — паскудна мати! — зненацька шипять на неї дві старенькі, які досі мирно сиділи за сусіднім столом. — Ти думаєш лише про себе. Чи ти хочеш зіпсувати своїм дітям життя? Як вони змогли би за тобою доглядати, якщо їм потрібно працювати? Чи вони мають заради тебе пожертвувати своїми родинами?
— Ні, ні. Я добра мати, добра. Я думаю про своїх дітей, лише про них. Я їх дуже жалію. Тому погодилась жити тут. Сама попросила доньку, щоб відвела мене сюди, — намагається довести Фейга, обливаючись сльозами, що ллються з її великих тьмяних очей.
— Бідолашна, бідолашна, бідолашна… — тихо повторює баба Ліза. Не дивлячись на Фейгу, непомітно змахує сльозинку, що біжить по щоці. — Їй ще треба буде звикати, довго звикати, доки примириться і заспокоїться, доки припинить роз’ятрювати себе цими думками… — але загальний настрій захоплює і її: — Ой, нога! Суро, дай-но пігулку! Помру від болю!