— Ну, синку, — сказав сміючись вчений, — ви великий математик. Якщо зумієте відімкнути цей зашифрований замок, матимете від мене гарний подарунок.
— Спробую, — сміючись погодився Іштван. Два дні сидів він над розшифровкою замка. З великої групи цифр треба було знайти саме таку комбінацію їх, з допомогою якої можна було відчинити дверці. Завдання нелегке, але він розв'язав його. Коли показав професорові результат, той з подивом глянув на юнака.
— Це вже діло! Чесно кажучи, я не вірив, що справитеся. Молодець! У вас відмінні математичні здібності.
Він радів тоді не тому, що його похвалили, а тому, що Голуб залишив комбінацію цифр без змін. Професор довіряє йому! Ось що сповнювало його серце радістю. Адже в сейфі зберігалися усі дані хімічних аналізів, секретні формули дослідів, а також особисті цінності професора. Тепер довір'я втрачено. Більше він не ніде до вченого. Він не хоче, щоб Голуб через нього мав неприємності. Бо ж Іштван, незважаючи ні на що, любить професора. Голуб зробив для нього стільки добра. Хитаючись, наче п'яний, юнак брів далі. У районі замкової гори навмання завернув на якусь вулицю. Глянув на табличку: «Вулиця Батхіань». Десь тут живе Естер! Може, зайти до неї?
Він зупинився біля брами великого будинку. В під'їзді був список жителів. Естер жила в своєї сестри. Серце Іштвана калатало, коли він піднімався по сходах. Що буде, коли й Естер зустріне його холодно? Можливо, Голуб уже сказав дівчині про свою розмову з статс-секретарем і вона теж не довірятиме йому.
Та Естер не було вдома, і сестра навіть не могла сказати, де вона. Ще по обіді її викликали в спілку студентів. Готуються до якогось свята. Навіть в лабораторію не пішла.
— А ви посидьте, почекайте, — запропонувала люб'язно господиня, брюнетка років двадцяти восьми.
— Спасибі, не буду вас турбувати, — відмовлявся Іштван. — Прийду іншим разом…
Стемніло. Він поблукав серед древніх стін замка, потім зупинився в алеї, сперся ліктями на кам'яний бар'єр бастіону. Перед ним розкинулась велична панорама міста.
Хлопець стояв заціпенілий біля бар'єра, поки не змерз. Аж здригнувся від холоду. Машинально обтрусив рукави плаща і повільно поплентався, сам не знаючи куди…
Зупинився перед рестораном «Лілія». З залу долинала тиха музика. Оглядаючи яскраво освітлений вхід, він згадав, що сьогодні майже нічого не їв. Вирішив повечеряти. «Тут, певно, дорого, — подумав він — Та не все одно? Хтозна, що з ним буде завтра».
Він замовив пляшку вина і печеню. Напій швидко подіяв на зголоднілий організм. Голова стала ще важчою, апетит пропав. Іштвана мучила спрага. Він випив.
— Хочете хліба?
Юнак стрепенувся. Перед ним стояла струнка блондинка років двадцяти п'яти. Обличчя в неї було засмагле, очі блискучі, карі, з якимсь дивним іржавим відтінком. Іштван ще ніколи не бачив таких очей. Він очманіло дивився в усміхнене обличчя дівчини і невпевнено сказав:
— Так… дайте скибку…
Довго дивився услід дівчині. В голові паморочилося, потім тіло почало приємно терпнути. І знову пив вино. Треба пити, щоб затерпло все, і мозок… Як йому тепер добре. Біль зник… пити… ще пити…
Час минав. Ресторан порожнів, у залі майже нікого не лишилось. Іштван не помічав цього. Час для нього не існував. Здалека долинали приглушені мелодії джазу, пальці, корячись їх ритму, барабанили по столу.
Русява офіціантка вже давно стежила за хлопцем. Вона помітила, що той чимось стурбований. В його очах застигла мука.
«Що з ним?» — подумала Єва Шоні. Вродливий хлопець викликав у неї співчуття. Дівчина бачила, що він дедалі більше п'яніє. Підійшла до старшого офіціанта, шепнула йому щось і зникла. Через деякий час повернулася і всміхаючись підійшла до Іштвана.
— Подати вам чорну каву? — спитала, глибоко глянувши у каламутні очі юнака.
Іштван дивився на вродливу дівчину. Оркестр caме почав грати нову річ, і він одним вухом прислухався до голосу співака.
— Чорну каву? — перепитав невпевнено. — Чорну каву… Ні… — мовив затинаючись, ледве повертаючи язиком. — Ні… Не хочу чорної… хочу… таку біляву… як ви.
— Можна сісти? — спитала дівчина.
Іштван, не зводячи очей з привабливого обличчя, ствердно кивнув головою.
Єва сіла і махнула рукою офіціантові.
— Подвійну чорну каву і сто грамів вишневого лікеру.
Потім звернулася до хлопця.
— Яка в тебе професія?
Іштван нічого не відповів, лише судорожно ковтнув глину. Він не зводив очей з дівчини і слухав музику, яка наче вихор розбурхала заховані десь у глибині душі пристрасті.