Єва замовкла. Вона глянула на Фреді хмільними блискучими очима. Відчула потребу пити ще, бо страх знову оволодівав нею. Налила собі і хильнула третю чарку рому. Напій дав себе знати: Єва відчула, що мозок обволікає приємний туман. Її зіниці то розширювалися, то звужувалися, вона все більше потрапляла у владу п'яного дурману.
Від уваги Фреді не уникла зміна в настрої дівчини.
Він зрозумів, що з людиною, яка перебуває в такому стані, неможливо далі працювати. Він знав це ще, коли прийшов сюди.
— Виходить, що коли б поліція запропонувала щось у зв'язку з твоїм нареченим, ти б пішла на це? Так?..
— Я пішла б на союз з самим дияволом, — відрубала дівчина. Потім, збагнувши значення своїх слів, затинаючись, пробурмотіла — Що… що… ти… спитав?
— Єво! — голос Фреді звучав владно. — Подивись мені у вічі! Що ти знаєш про мене?
— Усе…
— І те, де я живу?
— Так.
— І те, що Ласло Шош не племінник Вільдмана? Дивись на мене і відповідай!
— І те…. ні… цього я… не знала.
— Брешеш!
— Ні, я кажу правду!
Фреді замовк. Він зморщив чоло, пригладив назад густе чорне волосся.
— Ти багато знаєш, Єво, занадто багато, — озвався він лиховісно.
— Так, — мимохіть зірвалось з уст дівчини.
— І ти хвора, дуже хвора. І базікаєш усякі дурниці…
— Ні… Ні… Я казала правду! — скрикнула Єва.
— Багато базікаєш! Твоє базікання небезпечне! — Фреді підвівся з крісла. — Я повинен підлікувати твої нерви… Розумієш?
Ні! У мене все в порядку…
Я вилікую тебе!
Фреді вийняв з внутрішньої кишені довгасту коробочку, схожу на коробку з-під авторучок.
Єва з жахом стежила за кожним його рухом, інстинктивно відступаючи до стіни. Фреді вийняв з коробки голку і шприц, з кишені піджака дістав ампулу.
— Роздягайся!
Дівчина враз протверезилася. Губи від жаху розкрилися, руки інстинктивно піднялися для захисту.
— Ні! Ні! Фреді! Зглянься на мене! Фреді!
— Роздягайся! — знову наказав Фреді. Його очі звузилися, він повільно підходив до дівчини.
— Фреді, благаю тебе… — шепотіла Єва. — Послухай мене… Не будь таким жорстоким…
— Роздягайся! — Він уже був коло дівчини. В його колючих, темних очах горіла жорстокість. Він не зводив очей із спотвореного смертельним жахом обличчя.
— Занадто багато знаєш про мене, занадто багато, — прошипів він. — Ти мусиш мовчати! Але ти не вмієш мовчати…
На чолі Єви заблищали холодні краплі поту, груди стисла якась жахлива спазма, серце несамовито калатало, думки вирували у дикому танці. Все її єство охопив невимовний відчай, але замість слів з її уст зривалось лише хрипіння. Дівчина хотіла кинутися на Фреді, та все навкруги поринуло в темряву, і вона впала непритомна.
Іштван нервово проходжувався по кімнаті. Тепер було ясно, в якому відчайдушному становищі він опинився. Спочатку виникла думка про самогубство. Іншого виходу не було. Адже він у пастці. Якщо його повернуть угорським властям, сувора кара буде неминучою. Його повісять!
Іштван сів до столу, обхопив руками голову і замислився. Ніяк не міг примиритися з думкою про смерть. Молоде, здорове тіло прагнуло життя. В ньому прокинулася жага свободи, яку ще більше розпалювало усвідомлення того, що він в'язень. Хлопець хотів бути вільним. Можливо, якби матеріал треба було добути не у Голуба, а в когось іншого, він би так не мучився. Зрештою, винахід не є військовою таємницею, це лікарська робота, яка нічого спільного не має з обороною, з армією. Той матеріал, який Іштван приніс у конверті, був військового характеру. То була військова таємниця. Отже, він уже вчинив злочин, його провина не збільшилася б, коли б він викрав відкриття Голуба, адже професор проводив досліди як приватна особа. Але Іштван не може обікрасти старика! Голуб зробив для нього стільки добра! Отже, лишається один вихід — тікати. Все одно куди, аби вирватися звідси! Тільки як? Удень це неможливо. До вечора треба щось придумати. Розташування кімнат у віллі він знає. Якби пробратися в двір, усе було б гаразд. За критим басейном можна перелізти через кам'яну огорожу.