— Караву-у-у-л! — закричав Ілько, розмахуючи палюгою і не розуміючи, що діється. Нюра, вирішивши не чекати кінця вистави, майнула до свого хліва, перелізла через загорожу і закопалась у солому. В сусідніх дворах загавкали собаки, розбуджені дідовим репетом.
— Згинь, нечистий! — стріпнув Ілько Віруса, прийнявши його за чужого кота, але той міцно тримався за тканину.
Аж тут ґудзик на дідових шортах неї витримав і вистрілив у темряву. Під вагою Федька одежина шурнула донизу, відкривши загалу широкі сімейні труси та худі, порослі густим волоссям дідові ноги. У кімнаті хлопців увімкнулося світло. У вікно висунулись три зацікавлені сонні пики і волохата морда. Загорівся потужний ліхтар на сусідньому подвір’ї.
Вірус виборсався з-під шортів, ракетою злетів угору, зробив там «мертву петлю» і з розгону пурхнув до хлопчачої кімнати, ніби метелик на яскраве світло. Біленький та Професор провели його здивованим поглядом. Павлуша навіщось голосно клацнув зубами, а Маркіз де Переймало з незворушністю англійського лорда кліпнув очима і вимовив: «Ой».
А дід так і залишився стояти посеред двору зі спущеними шортами. Тепер у яскравому світлі, яке лилося зусібіч, кожен охочий міг би розгледіти на його спідній білизні милі сердечка.
Брязнула клямка на хвіртці, яка відділяла двір Барабашів від сусідського. Криниця на дві хати була одна, тож тітка Марина, яка жила поруч, вільно заходила на їхнє подвір’я набрати смачної холодної водички. От і тепер, зачувши галас, вона накинула на нічну сорочку хустину, вийшла надвір, побачила Ілька та й побігла дізнатися, чи йому чого не сталося. Побачивши, що ніяка небезпека дідові не загрожує, Марина стала навпроти старого, взявши руки в боки.
— Ільку! Ти б так просто й сказав, що я тобі подобаюсь! — посміхнулась жінка, кивнувши на його легковажну, в сердечка, білизну. — Що ж ти, як маніяк, у мене під вікнами у спідньому шастаєш? Зайшов би, чайку попили б!
Перший раз у житті Біленький з Павлушею бачили, як почервонів Ілько. Це було видно навіть уночі, при світлі ліхтарів! Він квапливо натягнув шорти і, притримуючи їх рукою, майнув у хату, щось сердито бурмочучи на ходу. До дверей його провів дружний хлопчачий та сусідчин сміх.
Розділ 11
Наступного дня хлопці прокинулись пізно. Вночі ще з годину вони обговорювали шоу, голосно сміялись, підколюючи Федька. Дід до них не заглядав, незважаючи на галас. Здавалося, що його взагалі немає в хаті. Тільки іноді долинало його невдоволене бурчання та стукіт палюги об підлогу. Тоді друзі на хвильку змовкали — і знову вибухали нестримним сміхом. За деякий час вони заспокоїлись. Федько заліз під ковдру до Біленького, притиснувся до теплого боку і захропів. Через кілька хвилин до його храпу приєдналися решта друзів.
— Дивіться, що я знайшов! — своїм звичаєм розбудив усіх зранку Павлуша, тряснувши дверима об стіну.
— Дайте я чимось кину в це невгамовне дитя! — висунув рильце Вірус. — Ні сну, ні відпочинку змученій душі!
Біленький і собі щось промуркотів, перевертаючись на другий бік. Маркіз біля Професорового ліжка потягнувся, наче кіт, і смикнув на себе Петрикову ковдру. Той спочатку зіщулився від ранкової прохолоди, а потім сів на ліжку, розуміючи, що поспати вже ніхто не дасть.
— Покажи! Що там? — промовив він до Павла Віталійовича, і той простягнув… втраченого вчора «Гаррі Поттера»!
— У дворі знайшов! — пояснив малий. Тут ще якісь папірці! — додав він. — І звідкіля це вони взялись?
— Е-е-е! — і собі скочив на ліжку Сашко. — Мені покажи! — він вихопив знахідку з рук малого Барабаша, ретельно розправив картки і вражено завмер. — Хлопці! Це ж схема якась! Усе підписано! Тут озеро, тут якесь дерево чи кущ! Іще хрестики всюди намальовані! А тут знак оклику!
Сашко передав малюнки Професору. Той теж уважно роздивився схему, а разом з ним — Маркіз і Павлуша.
— Слухайте! — вигукнув Барабаш, тицьнувши пальцем у картку. — Осьо тут Фотошоп колись точно рився, це біля Собачого острова, — і він радісно глянув на старшого брата.
— Хто є бути Фотошопа!? — наслідуючи незабутніх шмиглів, прошепелявив Федько. Йому в кількох словах переповіли історію про викрадення книги, знайомство з сільським йогом, козацькі скарби та, звичайно, про чупакабру Нюру, якій належала далеко не остання роль в усіх цих подіях. Вірус згадав свою нічну знайому.
— Бути мені жалюгідним хробаком, якщо це не вона книжку притягнула! — зробив висновок Федько. — Така чорнявенька?!
— Чорніша від смоли! — підтвердив Сашко.
— Симпатична!.. — мрійливо закотив очі Вірус.
— Стопудово, що це якась карта Фотошопа! Я ж казав учора, що за ним стежити треба! А тут такий подарунок долі! Зустріну Нюру — розцілую! — пообіцяв Біленький.
— Краще я! — запропонував Федько, рожевіючи всім тілом.
Друзі домовилися, що зараз швиденько снідають та йдуть шукати Фотошопа за місцями, вказаними на схемі. Єдиною проблемою було те, що дід Ілько міг просто не відпустити їх до озера, побоюючись скандалу, який майже напевне влаштувала би тітка Танька.
Однак дід сьогодні виявився напрочуд згідливим. Не встигли хлопці натякнути Ількові на прогулянку до озера Чорного, як той погодився, попросивши тільки, щоб недовго, бо приїдуть дочка із зятем і він, дід, отримає від них «хлоста» за своє безвідповідальне рішення.
— І не купайтесь там багато, гицелі! — помахав він услід друзям палюгою та хутко сховався у хаті — щоб не потрапити на очі тітці Марині, яка саме поралась на городі. Вікно в його кімнаті сьогодні було щільно запнуте шторами.
— Куди йдемо? — зупинився на дорозі Біленький, відійшовши трохи від Барабашевої хати. За плечима у нього висів рюкзак Професора, з якого виткнулась задоволена тим, що його несуть, лілово-жовта пика Федька.
— Що там у схемі? — спитав Петрик. — Острів Собачий? Там перший знак оклику? От туди й підемо! А що за назва така — «Собачий»? Цуцики там живуть, чи що?
— От де рай для собак, напевно! — замріяно проказав Маркіз.
Біленький з Павлушею аж скорчились зі сміху. Назва острова виникла вже за їхньої пам’яті, і історія, з нею пов’язана, довго гуляла вулицями села, обростаючи різними, іноді неймовірними подробицями. Та й сам острів — то не зовсім острів!
Озеро Чорне було величезним і мальовничим. Воно лежало трохи віддалік від села. Люди ходили туди рідко, бо тіло у спекотні літні дні можна було охолодити у невеличкій річечці, яка ділила село на дві половини і іноді навесні, в час відлиги, ставала серйозною перепоною. Решту року Кугутка (так вона звалась) була спокійною, не дуже глибокою і прохолодною. Тож потреби ходити кудись далеко, щоб скупатись, селяни не мали, та й часу було шкода на дорогу.
Батьки охоче відпускали своїх дітей на річку. Дно тут було м’яким, піщаним, течія спокійною, до того ж дітлахи перебували під пильним наглядом баби Дусі, яка жила у хаті майже над самим берегом і завжди сиділа на лавці, спостерігаючи за їхніми іграми.
Кілька років поспіль Чорне «скуповували» городяни. Якщо в будні дні тут не було майже нікого, то на вихідні між соснами, які оточували з усіх боків озеро і підступали майже до води, купчились намети, диміли багаття і галасували діти. Однак уся маса людей збиралась на одному березі — там, де була нормальна дорога. На інший можна було добратися тільки пішки — вузенькими, зарослими стежками, а міські жителі без звичного автомобіля життя свого не уявляли. Тож туди доходили тільки фанати-рибалки, які цуралися великих скупчень людей.
Так званий острів був неподалік масової стоянки, однак місцина ця залишалась безлюдною, чим і користувались рибалки-автомобілісти. Річ у тому, що Сорочий (так раніше називали його місцеві) насправді був скоріше півостровом, з одного боку з’єднаним із берегом вузьким кам’янистим перешийком. З іншого боку від пляжу його відділяла досить широка смуга води.