Всі завмерли. У лісі задзвеніла важка тиша.
Біленький зважував можливість кинутися під ноги сухореброму, вихопити Віруса і разом з хлопцями накивати п’ятами. Але тоді під питанням залишалася доля чупакаори. А він, правду кажучи, встиг уже прив’язатися до неї.
Професор і собі метикував, як розрулити ситуацію, але цього разу мудрі думки зовсім не квапились до його мудрої голови.
А Павлуша просто стояв і нишком утирав сльози. Йому було дуже шкода цього прикольного Віруса, який тепер мав удавати хамелеона в чиємусь приватному зоопарку.
Пауза затягнулася. Бандити, тримаючи бранців перед собою, позадкували до кущів на іншому боці. Вони нізащо не хотіли відмовлятися від багатств, які, судячи з архівних документів, лежали під оцим самим деревом, і були готові боротись за них до останнього.
Несподівано з-за товстої сосни за їхніми спинами висунувся довгий дрючок, завис на мить у повітрі, приміряючись, і завдав два коротких, але сильних і влучних удари. «Чорні археологи», ані пискнувши, м’яко осіли на землю і відключились. Ніж випав з Чахликової долоні. Федько виборсався з його ослаблих обіймів, допоміг вивільнитись Чупакабрі і, сторожко озираючись, кинувся до Біленького.
Хлопці здивовано витріщили очі, чекаючи появи невідомого рятівника.
Зашаруділа хвоя під ногами. Хтось тихо згадав про качку, яка мала копати всіх у груди, і світу явився… дід Ілько власного персоною!
— Діду! — радісно закричав Павлуша, а тоді вражено додав: — А ти звідки тут узявся?
— А ви, гицелі, думали, що я вас самих на озеро відпущу! — посміхнувся у вуса дід. — Мені б Танька потім живому скальпа зняла! Та й вчасно же я поспів! — махнув він своєю палюгою на скарбошукачів, які ніби поверталися до тями.
— Ага! Оце та муха, яка мене мало до божевільні не довела! — кинув Ілько суворий погляд на Федька. Той зіщулився і сховався за Нюру, яка тут-таки настовбурчила шерсть і вишкірила зуби. — Скільки всякого розвелось! Не зразу і добереш, що воно за таке! — примружив очі старий, роздивляючись Віруса.
— То я з собою з міста привіз! — зреагував Біленький. — Ящірка така! Рідкісної породи! — підморгнув він друзям. Вони жваво закивали головами, мовляв — щира правда!
— А-а-а! Ну нехай! Вигулюй, коли привіз! — погодився Ілько.
Тут його погляд упав на йога, який корчився під деревом, намагаючись привернути до себе увагу. Дід нахилився, підняв ніж і перерізав пасок на руках Фотошопа. Той вийняв із рота кляп і став пристрасно дякувати за порятунок, кланяючись майже до землі. Уся увага була зосереджена на його колоритній персоні, тому ніхто не помічав, що роблять бандити.
А гладун і сухоребрик тим часом розплющили затуманені очі. Було видно, що мізки їхні ще не працюють. Зате рефлекси до них уже повернулись! А головний їхній рефлекс був такий: «Дають — бери, б’ють — тікай!». Тож вони тишком-нишком порачкували в кущі, а там…
— А-о-о-о! — замахав руками малий Барабаш, показуючи на скарбошукачів, які зникали у лісовій гущавині.
— Та хай тікають! — спокійно мовив дід. й Там десь твій татко вас шукає — ми з ним разом пішли, тільки різними дорогами! Якщо йому до рук попадуться — то вже не вирвуться! — Ілько дістав із кишені своїх фірмових шортів мобільний телефон, потицяв у кнопки і сказав кілька слів. — От і оформили! — радісно потер руки. — Дивіться, вони якусь трубу свою тут кинули! — тицьнув він пальцем у металошукач.
— А золото!? — вирвалось одночасно у Біленького та Професора.
— Яке золото!? — хитро примружився Ілько. — Колись тут справді було золото, але років із вісім тому його відкопали. Я ж тобі розповідав, а позаторік показував монети в музеї, коли ми до Києва їздили! — кивнув він Павлуші. Якби волосся вміло червоніти, то шевелюра у Павла Віталійовича зробилася б буряковою! Він пригадав і похід у музей, і дідові оповідки. Йому було страшенно соромно перед друзями — ще б пак, так лажонутися!
— А ті монети, що ми знайшли!? — запитав Сашко.
— Які? — глипнув на нього старий. Біленький витягнув сап’яновий мішечок. На долоню лягло кілька блискучих круглячків.
— Оце-о, — взяв Ілько той, на якому був зображений дядько з молотком, — це я колись бавився! Я ж ковалем був у молодості! — гордо випнув він груди. — От і кував собі монетки! Тоді значків не було! Дарував їх дівчатам на сувеніри, а як твою бабусю зустрів, так і закинув їх до шопи! — дідо смішно поворушив вусами.
— А літери «І» та «В» що означають!? — усе ще не розумів Сашко.
— Так то я і є — Ілько Вулик! — коротко пояснив дід.
— Тьху, нехай мене ряба курка поцілує! От дірява голова! — вражено вимовив Павлуша. — Я і забув, що ти в нас не Барабаш! — Очі його округлилися так, що він став схожим на банькатого марсіанина.
Всі дружно розсміялись. Реготнув зі своєї схованки і «хамелеон» Федько, а Маркіз весело загавкав і висолопив язика.
— Тобто немає тут ніяких скарбів?! — розчаровано перепитав Професор. — Дарма ми переполоху наробили!
— Хтозна, що воно тут є! — загадково промовив Ілько, а тоді додав: — Ходімо! А то зараз нам Танька покаже, як ковінька загинається!
Він узяв Павлушу за руку і попрямував у бік села. За ним почимчикували всі решта разом із йогом Фотошопом.
— Дивися, що я прихопив! — потягнув Петрика за одяг Біленький. У руках він тримав залишений археологами-невдахами металошукач. Сашко весело усміхнувся.
У кишені зігрівала руку ще одна срібна монета, яка вже ніяк не могла бути дідовою вигадкою. Поруч чимчикувала чудова, дружна команда, у блакитному небі яскраво сяяло сонце, а попереду чекали ще два місяці найкращих у світі канікул!