— Ну, ти мені малого зовсім зашугав! Як він тепер засне? — мовив Біленький до Професора. — Добре, хоч другий розумака дрихне, а то би зараз такого наплів, що ми би на тиждень забули про сон.
— А хто сказав, що я сплю? — пролунало з-під ліжка. — Заслухався просто — так гарно хазяїн розповідає.
— І-і-и-и-и-и! — пискнув Павлусь. — Чупакабра! — він зірвався з ліжка та хотів уже кудись бігти.
— Догрався! — гримнув на Професора Сашко, зірвався з постелі й заледве встиг упіймати малого біля виходу з кімнати та повалити його на ліжко.
Довелось-таки й Біленькому розповідати історію — про те, як вони познайомилися з Маркізом. Павлуша мовчки дослухав, недовірливо подивися на фон Дворового й тицьнув його пальцем у бік.
— Ну що, добродію? Ви упевнилися нарешті, що я справжній? Бо вже дуже хочеться прилягти і лапи витягнути після того тісного мішка! — позіхнув пес, крутнувся навколо себе, обнюхався і знову поліз під ліжко.
— А-а-а-а! Говорящий собака! Це ж круто! — радісно зарепетував малий Барабаш і застрибав на своєму ліжку.
— Та тихіше ти! — зашипів Біленький. — Зараз усіх побудиш! Уже ліпше мати справу з Чупакаброю, ніж із твоєю мамою, коли вона сердиться!
— Та вони, як сплять, то вже хоч гарматою над вухом стріляй! — заперечив Павлуша.
— От-от, і я про те ж саме! — знову почулося з-під ліжка. — Всі нормальні люди та звірі давно сплять, а ви ніяк не вляжетеся! Ще й іншим заважаєте!
— Атож! Лягаймо, нарешті, спати, бо вже півночі протовклись! — підтримав чотирилапого друга Професор.
— Та якби не твої історії… — почав було Сашко, але на нього всі дружно зашикали. Він ображено замовк, і в кімнаті запанувала тиша…
Розділ 3
Зранку Біленького розбудив грюкіт дверей, які так влупили у стіну, що здалося, хата зараз завалиться. Але не встиг Сашко продерти очі, як відчув, що хтось сіпає його за носа та одночасно намагається стягнути з нього ковдру.
— Вставайте, лінюхи! — почувся голос малого Барабапіа. — Тут таке робиться, а ви все дрихнете!
Біленький глипнув одним оком на брата, а потім на вікно, крізь яке світило м’яке ранішнє сонце.
— А котра зараз годин? — простогнав він.
— Та вже білий день надворі! — заскочив до нього на ліжко Павло Віталійович. — Сьома година!
— О-о-о-о! — ще тяжче застогнав Сашко і накрив голову подушкою, намагаючись сховатись від інтерактивного родича, якому на КАНІКУЛАХ не спиться о такій ранній порі.
— Та вставайте вже! Всеньке село гуде! Проспите все на світі! — не відступався Павлуша. Тепер він узявся за Професора: підняв з підлоги пір’їнку і заходився лоскотати хлопцеві п’яти, які так зручно висунулися з-під ковдри.
— От уже міські сплюхи! — полоскотав він ще й носа Маркізу, від чого пес так голосно і смішно чхнув, що всі в кімнаті розреготались і нарешті попрокидались.
— Що тут смішного? — обурився Маркіз. — Це негуманне поводження з собаками! Це наруга над чотирилапими! — почав було він мітингувати, але Біленький швидко зірвав акцію протесту, пожбуривши в захисника собачих прав своєю подушкою. Той зітхнув, заліз назад під ліжко й ображено засопів.
— А що сталося? Пожежа? — спитав, сівши на ліжку, Професор.
— Ні, краще! Тобто — гірше!.. — і, захлинаючись словами, Павлусь заходився переповідати події сьогоднішнього ранку.
Прокинувся Павло Віталійович як завжди — о шостій. Тихенько, щоб нікого не розбудити, вийшов із кімнати, хлебнув молока, яке мама щоранку залишає на столі, куснув пирога з сиром, аж тут почув якийсь лемент з вулиці. Зацікавившись, хто це так репетує в їхньому тихому куточку, Павлусь вискочив у двір та причаївся за тином — про всяк випадок, щоб не потрапити під гарячу руку дорослим.
А на вулиці кричав, розмахуючи своєю палюгою, дід Ілько. Навколо нього бігала мама, намагаючись утихомирити діда. Але той ніяк не хотів утихомирюватись.
— Я тим клятим гицелям покажу, як ковінька загинається! — волав старий. — Бач, що наробили, бодай їм пуп волоссям поріс!
Але що наробили «кляті гицелі» і хто вони взагалі такі, Павлуші якраз видно не було! Він, як досвідчений розвідник, котрий не раз отримував на горіхи за надмірну цікавість, рачки підліз до паркана та зазирнув одним оком у щілину. І тут по його шкірі забігали мурахи! Перед дідом просто у пилюці лежали дві мертві курки. Вони були обскубані й пошарпані, та малий упізнав їх!
Ще вчора вони гордо ходили у них по дворі і конфузили півня незвичним кольором пір’я. То Павлусь (геть випадково!) вилив на них трохи зеленки. За свій дизайнерський винахід він тут же отримав винагороду у вигляді оплесків по місцю, з якого ростуть ноги та через яке, вважають дорослі, найкраще досягається виховний ефект.
Із гнівних вигуків діда Павлуша зрозумів, що хтось заліз уночі до курника, задавив кількох курей, одну виніс, а двох лишив прямо перед хвірткою.
«Чупакабра!» — дернуло морозом поза шкірою малому Барабашу, і він кинувся будити друзів, щоб сповістити їм сенсаційну новину.
— Добралась-таки і до нас! — аж підскакував Павло Віталійович, а в голосі його бриніла непідробна радість. — Точно вона! Більше нікому!
Нарешті їхнє село прогримить на всю країну. Ех, якби ще зловити того звіра, тоді можна було б і в телевізор попасти. А восени у школу пішов би вже героєм!
— О-о-о-о! Прикольно! — озвався Біленький. — А ще би зловити ту Чупакабру! — він наче читав братові думки. — Та це ж Нобелівською премією миру пахне! Швиденько снідаймо і сідаймо розробляти план під назвою «Скелет у шафі».
— А до чого тут скелет? — здивувався Професор.
— А ні до чого! — радісно відповів Сашко. — Тому ніхто і не здогадається, що це за план, навіть якщо дехто проговориться! — глипнув він на Павла Віталійовича.
— Та ти що!? Я — залізо! — аж притупнув малий. — Я надійний, як Геґрід. Навіть ще кращий!
— От-от! І я про це ж! — дав щиглика Павлуші Біленький. — Це ж Геґрід про Пушка проговорився, і про дракона, і про…
— Ну, нехай! — почервонів малий. — Тоді я — як Бетмен!
— От і добре. Бетмен завжди всім на допомогу приходив, отже ми підемо вмиватись, а ти тим часом допоможеш ліжка застелити! — Сашко кивнув Професору, і вони обоє чкурнули з кімнати, не залишаючи Барабашеві жодних шансів.
Коли друзі повернулись, ліжка справді були застелені, а Павло Віталійович нетерпляче потирав руки в. передчутті цікавих пригод. Біля нього стояв на задніх лапах де Переймало, зіпершись передніми на підвіконня, і меланхолійно споглядав природу, яка щедро дарувала свою ранішню красу.
— Їсти йдіть! — почули хлопці голос тітки Тані і кроки, що наближалися до їхньої кімнати.
Маркіз миттю скочив на підвіконня, а тоді — в садок, де сховався під розлогим кущем смородини, який так до речі ріс під вікном.
— Ну, йдете чи ні? Бачу, повставали вже! — заглянула до спальні тітка. — От молодці! І ліжка позастеляли!
Хлопці не змусили себе чекати. Швидко, так, що тітка аж дивувалась, кидали в себе шматки пирога, запиваючи парним молоком. А в голові їм дзиґою крутилася ненаситна Чупакабра й не давала спокою думкам.
— А може, це просто тхір чи ще якась звірюка? — промовив Професор, коли вони вийшли на вулицю після смачного сніданку.
— Та яка різниця? — із запалом заперечив Біленький. — Все одно ловити треба, а то всіх курей перетягає! А якщо це таки Чупакабра? Оце буде клас!
— Шановні! Хочу нагадати про свою скромну персону, а особливо про те, що ця персона сьогодні ще й макової росинки в роті не мала! — почувся з-під ґанку тужливий голос.
— Маркіз! — разом скрикнули Сашко та Петрик. За ранковими турботами вони й думати забули про свого друга, тож тепер, ховаючи сором, кинулись загладжувати провину. Один тикав до рота де Переймалові щось смачненьке (а не зовсім-таки забули, прихопили для нього зі столу!), другий чухав за вухом, аж Марко задоволено кректав напханим їжею ротом.
— Ех! — промовив Професор. — Треба тебе якось легалізувати, а то як потім знайдуть — усі отримаємо на горіхи.