Нарешті тітка пожаліла неборак і відпустила їх, сказавши, що дядько Віталько ввечері все доробить. Хлопці стомлено попадали на лавці та стали чекати, коли їх покличуть обідати. Павлусь же, якого через юний вік до важкої роботи не залучали, навпаки — випромінював енергію.
— Ех! — із заздрістю в голосі промовив Біленький, дивлячись на брата та намагаючись встати з лавки. — І де мої молоді літа?
— І не кажи! — підтримав його Професор. — Як добре раніше було — ні тобі уроків, ні турбот. А чим доросліший стаєш, тим більше проблем на твою голову. Але ж дурні ми колись були! Все хотіли старшими здаватися!
І, крекчучи, двоє «побитих життям» товаришів поплентались до хати на обід…
…А тепер вони щосили відтягували ту хвилину, коли доведеться встати з м’якої травички та йти копати злощасну яму. А нехай їй грець, тій Чупакабрі! І треба було чудовиську саме в їхньому селі з’явитися? Проте хто ж, як не вони, зупинить свавілля «козячого вампіра»!?
Біленький з Професором взяли по лопаті і, спираючись на них, як на костури, подалися вершити почате. Попереду біг, помахуючи сокирою, мов індіанець томагавком, Павло Віталійович, а позаду трюхикав Маркіз.
— Отут будемо копати! — встромив лопату в землю Сашко. Відтак замислився, навіщось полічив дошки у паркані й пересунув інструмент на кількадесят сантиметрів правіше. — Ні, отут будемо копати!
— А чого тут, а не там? — здивовано поглянув на товариша Професор.
— Тут трава якось більше витоптана. Схоже, воно сюдою і ходить! Ну, ти перший, а потім я!
— Нормально! А чого це я перший? — обурився Петріик. — Думаєш, я менше від тебе і втомився?
Поки хлопці сперечались, Маркіз підійшов до того місця, на яке вказав Сашко, примірявся кілька разів, розім’явся, змахнув лапами і… грудки так і полетіли на всі боки! Де Переймало нагадував міні-екскаватор. Він вправно загрібав землю передніми лапами, а відкидав задніми, і було видно, що така робота йому — справжнє задоволення.
Трохи заглибившись, пес вистромив голову з ями, і хлопці побачили його замурзаний ніс та блискучі, щасливі очі.
— Нічого собі! — вражено сказав Професор. — Ось де ховаються приховані таланти! Це вам не Шопенгауера читати!
— Ага, видно, хтось із його предків був землерийкою! — підтримав товариша Сашко. — Ну, баба з воза — кобилі легше! Сідай, будемо насолоджуватись чужою працею. Ніщо не надихає більше, ніж споглядання того, як хтось із доброго дива робить твою роботу, — філософськи прорік він, відкинув лопату і, зручно вмостившись, став спостерігати, як яма набувала потрібної глибини.
Земляна злива не вщухала півгодини, а тоді комісія у складі трьох хлопчаків, уважно обстеживши об’єкт, погодилася, що «в таку пастку можна запхати хоч ціле стадо чупакабр», і оголосила Маркові подяку у вигляді кількох легеньких запотиличників. Пес такої дяки не зрозумів, а тому ображено засопів і пішов вичухувати з шерсті залишки ґрунту.
Потім Біленький, червоніючи від натуги та пихкаючи, як старий паровоз, відірвав від паркана свіжоприбиті дошки. Тим часом малий Барабаш і Професор натягали гілок і замаскували пастку. Після цього вони оглянули курник, де також помітили сліди незаконного проникнення — купу землі в кутку під сідалом. Маркіз хотів ще поближче поспілкуватися з курми (на сільському повітрі в ньому пробудився мисливський інстинкт), але одна з них, позбувшись кількох пір’їн у хвості, покликала на допомогу півня, і фон Дворовий визнав за краще відкласти спілкування на потім.
— Стоп! А як ми будемо знати, що хтось втрапив у пастку? — повернувся до Сашка Професор.
— А я й не подумав! — знітився хлопець. — А що, є думки?
— Тут би якусь сигналізацію обладнати! — поважно мовив Петрик.
— Ну так! А ще супутникове спостереження і міліцейський патруль! — насмішкувато кинув Біленький.
— А давайте бляшанки поначіпляємо. Як хтось упіймається — вони заторохтять, то ми й почуємо! — запропонував Павлусь.
Хлопці, які не сподівалися почути від малого таку просту і розумну ідею, перезирнулись та схвально закивали головами. Пропозиція була підтримана, і Барабаша тут же вирядили втілювати її в життя.
Коли Павлусь притягнув невідь звідки іржаві бляшанки з-під консервів та рибальську волосінь, було змонтовано бездоганну систему сигналізації, яка жахливо бряжчала від найменшого дотику до гілок, що прикривали яму.
Наостанок хлопці замаскували дірку в паркані, пообтрушували одяг і, покинувши інструмент, побігли на річку, щоб скупатися самим та відмочити забрьоханого Маркіза.
Удосталь нахлюпавшись, компанія повернулась додому. На столі їх уже чекала смачна вечеря. А поки їли, то й сонце скотилося до землі. Сутеніло.
У штабі операції «Скелет у шафі» було тихо. Хлопці після напруженого дня швиденько покінчили з вечірньою гігієною та вмостились кожен на своєму ліжку. Маркіз розташувався на підлозі під вікном, підклав лапи під голову і посоловілими очима дивився кудись у безвість.
— Треба вартових виставити! — ледве ворушачи від утоми губами, прошепотів Біленький. — Бо не почуємо нічого, як позасинаємо.
— От ти і вартуй! — озвався Професор. — А ми поспимо!
— Та не сперечайтесь! — поспішив помирити хлопців Маркіз. — Мій сон завжди дуже чуйний. Тому, панове, спіть спокійно!
І безстрашні мисливці на чупакабр полинули в солодкі обійми Морфея.
Розділ 5
Село спало. Час був ще не дуже пізнім, проте люди готувались до завтрашнього дня — тут вставали рано, бо роботи завжди було вдосталь.
Але дід Ілько не спав. Трохи подрімавши перед телевізором, він прокинувся й вирішив подихати на ніч свіжим повітрям та перевірити, чи всюди у господарстві порядок. Дід вийшов у самій спідній білизні — лляних широченних штанях та сорочці без комірця, але з вишивкою на грудях. Білизну цю колись своїми руками пошила дідові його дружина Горпина, бабуся Павлуші, тому Ілько її навіть прати віддавав з великою неохотою. Одежа була вже злиняла, поношена, зате дуже м’яка, і дід спав у ній і влітку, і взимку.
Над порогом тьмяно горіла жарівка. В її світлі Ілько помітив якусь каструлю, а біля неї — великий металевий кухоль. Піднявши покришку, дід угледів свій улюблений черешневий компот (тітка Таня зварила його ввечері та поставила холонути на ґанок). У темряві він видавався аж чорним, а на його поверхні плавали кругленькі ягідки.
Дід Ілько зачерпнув повний кухоль компотику і з насолодою зробив перший ковток. Зненацька у дворі біля курника щось голосно брязнуло. Дід здригнувся, і добрих пів-кухля солодкого напою вихлюпнулось на таку милу його серцю сорочку.
— А най би тебе качка копнула! — спересердя вилаявся старий та вже хотів було йти до хати, щоб запрати білизну, аж тут знову почулися дивні звуки! Здавалося, що біля курника плем’я диких африканців влаштувало нічну дискотеку з барабанами, бубнами та тубільними піснями.
Дід зручніше вхопив свою палюгу та рушив у розвідку.
Маркіз, який дійсно спав дуже чуйно, теж вловив звук сигналізації і зрозумів: щось потрапило до пастки. Він розштовхав Професора та Біленького, але ті не поспішали вставати — сиділи на ліжках і терли заспані очі. Тоді Марко стягнув ковдру з малого Барабаша і заходився його термосити. Павло Віталійович миттю зорієнтувався, що до чого, й кинувся до вікна. Фон Дворовий, не полишаючи надії добудитися хлопців, увімкнув світло та приєднався до Павлуші.
А тим часом дід Ілько висувався на бойову позицію. Коли в хаті засвітилося, старий інстинктивно обернувся і побачив у вікні свого внука з широко розплющеними очима та собачу голову з настовбурченими вухами й висолопленим язиком. З несподіванки дід закляк, а тоді замахав у повітрі палюгою та заходився щось кричати.
А що ж побачив крізь вікно Павлуша? Він побачив примарну білу постать діда Ілька з розпатланою сивиною та кривавою плямою на грудях, постать замахувалась на нього дрючком та голосно репетувала.
Павлусь відчув, як його ноги підкошуються, а тіло ціпеніє. «Це Чупакабра вкусила діда, і тепер отаке з ним робиться!» — подумав малий. А на таку думку йому стало зовсім зле, і він осів на підлогу. Маркіз кинувся рятувати Павла Віталійовича. Він скочив малому на груди, щоб зробити штучне дихання, і остаточно перекрив йому доступ повітря. Павло хотів скинути з себе важкого собацюру, але той, гадаючи, що у хлопця шок і він не тямить, що робить, уперто тицяв своєю вологою мордою йому в обличчя.