— задумливо процитував Маркіз де Переймало.
— Ех, Маркізе! Не ятри ти мені «давні рани»! — тужливо простогнав Біленький. Товариство похнюплено сиділо під улюбленою яблунькою, налаштовуючись на плідну працю.
З самісінького ранку хлопці вислухали «подяки» від усіх членів сім’ї. Від діда — за зіпсовану сорочку, від тітки — за те, що налякали діда. Лише дядько спочатку трохи побештав їх за несанкціоновані лови, але потім похвалив за те, що злапали-таки зловмисника. Тепер кури могли спати спокійно!
На загальній раді було вирішено перевиховувати хлопців працею.
— Навіть з мавпи труд людину зробив! — сказав дід Ілько. — То, може, і з вас іще буде щось путнє.
— Та й енергію вашу невгамовну ліпше пустити в мирне русло, — підтримала Ілька тітка.
І от тепер перед ними відкривалася перспектива покласти кілька (можливо, найкращих!) годин юного життя на «каторжну» працю.
Потрібно було, по-перше, засипати викопану яму, по-друге («Коли ви вже так рити любите!»), скопати тітці грядку під вікном, Я щоб вона посіяла квіти, і по-третє (і це допікало найбільше!), прибрати в старій шопі, де, невідомо з яких часів, лежала купа всілякого барахла.
Розбиратися з ямою відрядили Маркіза («Сам копав — сам і засипай!»). Де Переймало спробував був щось заперечити, але його ніхто не слухав, і пес, опустивши голову, побрів виконувати доручення.
Хлопці взяли до рук інструмент і заходилися скопувати призначену ділянку. Єдиною радістю в цьому було те, що пухкенька, м’яка земелька копалася дуже легко. Тож життя почало налагоджуватись і вже не здавалось таким сумним і безнадійним.
Малий Барабаш зі всіх сил намагався допомогти. Через юний вік він був звільнений від працетерапії, і йому за це було трохи соромно. Все ніби робили разом, аж тут — хлопців покарали, а він залишився ні при чім! Тому Павлусь і по воду бігав, і лопати обстукував — аби друзі на нього не сердились.
— Ну от! Ніби все! — промовив Біленький, задоволено споглядаючи величезний (майже два на два метри!) клапоть перекопаної землі. — Тепер ще грабельками підпушити — і баста!
— Давай я! — викликався Павлуша й схопився за граблі. — Я вмію!
— Коня кують, і жаба лапу підставляє! — мовив Сашко.
Він хотів уже забрати в малого інвентар, але Петрик його зупинив:
— Та нехай! Воно ж неважко! Ну, молодь, греби! — Професор ляснув Павла
Віталійовича по плечу. — А ми вже тут, у затінку полежимо.
Коло них розпростерся знову весь брудний Марко, який теж саме завершив свою роботу.
Малий, висолопивши від зосередження язика, почав ретельно розгрібати скопану землю. Зненацька він присів і щось узяв у руку,
— Гей! — гукнув Павлусь. — Подивіться, що я знайшов!
— Ну і що ж ти там знайшов, археолог ти наш? — ліниво процідив Сашко, який пригрівся на сонечку і потягувався, наче кіт (тільки що не муркотів).
Барабаш підбіг до них. У руці в нього дійсно щось було. Він простяг долоньку, і хлопці побачили на ній невеличке темне кружальце.
— Дай-но сюди! — скочив з місця Біленький. Він обтер футболкою невідомий предмет. Кружальце виявилось монетою і, судячи з усього, старовинною.
Професор вихопив знахідку Сашкові з рук і, примруживши око, став роздивлятись її з виглядом неабиякого знавця.
На монетку падало сонце, і вона блищала так, ніби не пролежала невідомо скільки в землі.
— Це срібло! — авторитетно заявив Петрик. — Такі речі у скарбах знаходять!
— Звідки знаєш? — не повірив Павлуша.
— Це життєвий досвід, малий! — поблажливо відповів Професор.
— Прикольна штука! Потім роздивимось! — сказав Біленький, забрав знахідку у друга і, ще раз з цікавістю глипнувши на неї, поклав собі до кишені. — А зараз ідемо прибирати шопу.
— А-а-а-а!? — протяг Барабаш, показуючи пальцем на Сашкову кишеню.
— А-а-а-а! — передражнив Біленький. — Нехай тут побуде, а то ще загубиш!
Павлусь похнюпився. Ех, як іноді хочеться стати дорослим! їм можна все: телевізор довше дивитися, спати лягати, коли заманеться! А тут усі знай командують тобою. Але довго ображатися на брата Павлуша не вмів. Тож через секунду вже підстрибом ішов за ним, забувши про відібраний «скарб».
Розділ 7
Біленький відчинив двері шопи. Будівля була старою, дерев’яною, але ще досить міцною. Дід Ілько невтомно повторював, що саме його «оцими-о» руками і був створений цей архітектурний «шедевр». Шопа, як на село, дійсно була незвичайною — велика, з високим спадистим дахом, на відміну від низеньких сусідських повіток.
Ще кілька років тому на подвір’ї стояла стара хата, в якій були тільки дві кімнатки та маленька кухня з піччю на дрова. Біленький пам’ятав, як вони приїздили в гості і спали або на горищі на сіні (якщо влітку), або на підлозі у хаті на розстелених пухових ковдрах. І хоч тоді було тісно і гамірно, а проте дуже весело!
Потім звели новий будинок. Стару хату розібрали, а всі непотрібні речі поскладали до шопи, перед якою зараз і стояли друзі.
— О-о-о-о! Та тут непочатий край роботи! — розчаровано зітхнув Сашко. Купи занехаяного скарбу, які потрібно було перебрати, навівали легкий сум.
— Та ти подивись, які тут першокласні речі є! — нап’яв на себе стару тріснуту будівельну каску Професор. Каска сповзла йому на очі, бо була завелика, та ще й вкрита грубим шаром пилюки. Петрик чхнув, зняв головний убір та кинув на траву. Його підхопив фон Дворовий і почав ганяти по дворі, наче м’яч. За ним кинувся Павлусь, із реготом намагаючись відібрати «іграшку» в Марка. Зчинився справжній рейвах.
— Ану припинили! — скомандував Біленький. — Раніше почнемо — раніше закінчимо! — вдихнувши на повні груди, він увійшов до шопи та заходився викидати у двір в’язки старих газет, якесь манаття та пузаті запилюжені валізи.
Усі, хто як міг, узялися до роботи. Павлуша, разом із Петриком, сортували речі, які викидав Сашко, і складали їх на різні купи відповідно до призначення. Маркіз усе обнюхував, чхав і кашляв, намагаючись якось прислужитись. Зрештою пес вирішив, що найкраща допомога — це коли він не буде заважати. Тож, покрутившись іще трошки, знайшов якусь газетку та й примостився під кущем читати.
— А це що таке? — виходячи, мовив Біленький. Його голова посивіла від пороху, а футболка і шорти нагадували брудними плямами камуфляж. У руках він тримав невеличкий сап’яновий мішечок.
— Дай глянути! — зацікавлено підступив Професор. Павлуша і собі підійшов ближче, витягуючи шию, щоб краще все роздивитись.
Сашко обережно розв’язав мішечок і заглянув всередину. Очі його заблищали. Петрик нетерпляче тупцяв навколо товариша, зазираючи йому через плече. Біленький перевернув свою знахідку і витрусив на долоню кілька монет. Одна з них дзенькнула і, золотаво блиснувши, впала на землю. Першим її вхопив Павлуша. Потер об штани, спробував на зуб, сплюнув, але, отримавши легенького запотиличника, віддав кружальце братові і ображено надувся.
— А от це вже серйозно, пацани! Я думаю, що вона золота! — прошепотів Біленький, озираючись. — Дивись, як блищить!
Три голови дружно схилились. Маркіз, який дотепер дрімав, накрившись газетою, прокинувся з відчуттям, що він пропускає щось цікаве, і вмить підбіг до хлопців, які збились у тісний гурт.
— А що там у вас? — спитав він, піднімаючись на задні лапи та кладучи передні на спину хазяїна. Від несподіванки трійця змовників здригнулась. Біленький швидко сховав знахідку до кишені.
— Тьху на тебе, Марку! — аж розсердився Професор. — Злякав! Я вже думав — дід прийшов! Давай-но ми поки що все сховаємо, а потім спокійно роздивимось.
— А я бачив, що у вас там! — радісно заявив де Переймало. — Монети якісь! Від мене нічого не сховаєш! — він гордо змахнув вухами. — До речі, знаю класний сайт в Інтернеті! Там усе про гроші розповідають, навіть картинки є!