У Петрика вдома вже також з’явився комп’ютер, тож пес міг знаходити собі поживу для розуму у всесвітньому павутинні.
— Добра думка! — пожвавився Біленький, але враз посумнів: — Та де ж тут Інтернет знайдеш?
— Ти думаєш, як село, то вже нічого у нас немає? — набундючився малий Барабаш. — У мене на компі все є!
— Слу-у-ухай! — вражено звів очі Сашко. — Я й забув, що тобі на день народження комп подарували!
Дійсно, кілька місяців тому вся доросла частина їхньої чималої родини склалася грішми й придбала Павлуші на свято недорогий комп’ютер. Хлопець тут же «окупував» його різними іграми і в перші дні прилип до нової забавки, «радуючи» маму червоними, як у кроля, очима. Потім тато Біленького встановив спеціальну програму, яка обмежувала час використання комп’ютера, і Павло Віталійович нарешті повернувся до реального світу.
— Тільки у мене там якісь «глюки»! — поважно мовив Барабаш. — То вмикається сам, то повідомлення незрозумілі вискакують!
— Не переживай! — радіючи, що зможе хоча б посидіти «В контакті», ляснув брата по плечах Сашко. — Все зробимо! Тільки тут треба закінчити! Ну ж бо!
Усі повернулися на свої місця: хлопці стали до роботи, а Маркіз, вихнувши хвостом почеберяв у облежаний затінок.
Ніхто навіть не здогадувався, що в цю мить за ними можуть стежити сторонні очі…
…У той час, коли хлопці почали розгрібати завали у шопі неподалік у хліву свиня Нюра тяжко страждала, сидячи в неволі. Вона звикла мати повну свободу, гуляти, де заманеться, та не залежати від примх людей.
Однак, маючи останнім часом проблеми з харчами (точніше — з їхньою відсутністю), свинота не хотіла тікати з гостинного дому, бо сьогодні зранку до неї хтось зайшов (це був дядько Віталько) і накидав ціле корито смакоти. Тож, натомлена вчорашньою пригодою, Нюра, навіть до кінця не розплющивши очей, могла насолоджуватись поданим сніданком. Але ж, хай там як, погуляти таки потрібно! Та й шлунок після прогулянки працюватиме краще!
Оглянувши свою в’язницю, Нюра обрала єдине правильне, з її свинячого погляду, рішення. Вона, як змогла, розігналась, підстрибнула, зачепилась зубами за верх загорожі, посовгала ратицями по дошці та перекинула своє тільце на той бік. Відтак, клацнувши сталевими щелепами, натренованими на яблунях у баби Сеньчиному садку, висунула рильце на вольний світ.
У дворі, біля шопи, вона побачила хлопчаків, які щось тягали та голосно перемовлялися. У Нюри був деякий досвід спілкування з цією породою людей. Не дуже приємний! Переносячи на неї свою нелюбов до баби Сеньки, хлопчиська могли запросто загилити у пацю каменюкою або штрикнути її довгою палюгою в ніс. Тож виказувати свою присутність порося не поспішало.
Притиснувшись до землі та вихляючи філейною частиною, як молодий солдат на навчаннях, Нюра поповзла в бік шопи. Вона діяла впевнено, адже розвідувальні операції проводила чи не з самого народження — по сусідських городах та курниках.
Підлізши поближче, паця причаїлася за великим кущем.
А друзі вже майже закінчили прибирання. Залишилося дещо повиносити та попакувати у великі мішки, які тут же складені чекали свого часу.
— О! А це що? — Біленький вийшов із шопи, тримаючи в руках якусь книжку. Вона також була вкрита пилом, а один ріжок обкладинки навіть обгризли миші! — Та це ж мій «Гаррі Поттер»! — радісно вигукнув Сашко, здмухнувши пилюку та витерши книгу об штани. — Я читав його кілька років тому, як до вас у гості приїздив, і забув додому забрати.
— Кілька років тому всі його читали! — докинув Професор. — Ти згадай, що робилося!
Дійсно, тоді вся школа на перервах — а хтось і на уроках — зачитувалась цією книгою. Діти одне поперед одним хвалилися прочитаним та намагалися вплинути на вчителів завченими напам’ять закляттями. На чолі олівцем малювали шрам, як у головного героя, а у дворі розкладали невеличкі багаття та варили у бляшанках чарівні зілля. їхній однокласник Ванько Монтицький спробував навіть посипати чарівним порошком математичку Галину Петрівну. А що до його складу входила чимала частка червоного перцю, то весь клас на чолі з учителькою цілий урок дружно чхав і тер червоні очі.
Однак після того, як той же Монтицький ледь не виколов «чарівною паличкою» око своєму сусідові по парті, а кухарка тітка Женя виловила в їдальні з великої каструлі з борщем жмут «чудодійної» трави та якогось цурпалля, чарівницький запал, під тиском директора, дещо ослаб. Хоча його відгомін ще довго давався взнаки. То хтось із першачків намагався з розгону пройти крізь стіну власного класу, а то, коли учні прибирали шкільний двір, хтось вирішував, ніби вміє літати на мітлі, і стрибав з нею з баскетбольної вишки, ризикуючи скрутити в’язи.
— Хто ж тебе, маленька, до сараю затягнув? — звернувся до книжки Сашко. Серію про Гаррі Поттера він прочитав на одному подиху. Доти таких грубих книжок він ніколи не дочитував до кінця. Ну не вистачало терпіння — і все тут! Як не старався, але більше половини подужати не міг. А тут — наче пошесть захопила! Кожної хвилини намагався прочитати хоч трохи, хоч абзац. А ввечері — взагалі проблема! Вже і спати пора, і тато з мамою про це «м’яко» натякають, а відірватись несила!
Біленький акуратно простелив стару газету, поклав книгу на неї і придавив знайденим камінцем, щоб вітер не тріпав сторінки. Професор із якоюсь незвичайною шанобливістю споглядав за його діями. Малий Барабаш теж застиг, як солдат у почесній варті. І хоч кілька років тому він ще не вмів читати, але всі фільми, зняті за книгами про хлопчика-чарівника, він передивився, і то не по одному разу. Завдяки їм вивчив усі закляття і славився серед вуличних хлопчаків як експерт із магії.
Лише Маркіз не міг зрозуміти захоплення друзів. Цієї книжки він не читав. На його думку, літературою, гідною уваги, була стара англійська та іспанська класика, італійська поезія або історичні романи. Правда, іноді, до свого сорому, пес потайки від Петрика зачитувався детективами Аґати Крісті, але про це (йому так здавалось) ніхто і не здогадувався!
Професор із Біленьким узялися пакувати витягнуте на світ Божий барахло по мішках. Павлусь допомагав, як міг, притримуючи там, де потрібно, і підпихаючи те, що не влазило. Маркіз про око теж покрутився між хлопцями, тоді неквапом відійшов і вмостився під хатою трохи подрімати після безсонної ночі.
А Нюру, як магніт, притягувала ота штука, якою так зацікавились хлопці! Що воно за папірці? Друзі Були заклопотані роботою, де Переймало міцно спав. Тож Нюра наважилась! Раз у раз роззираючись, наче розвідник у тилу ворога, паця скрадалася до цілі. Ех, як же вона любила робити всіляку шкоду!
Свинка підлізла ближче. Ратицею зіштовхнула камінець.
— Е-е-е!? Ти що там виробляєш? — це Біленький краєм ока вловив рух на подвір’ї, обернувся і обурено замахав руками, не розуміючи, по-перше, як ця Чупакабра вилізла із сажа, а по-друге, — як вона сміє зазіхати на чуже майно!
— Ану не лізь! — за компанію гукнув Професор, аж тоді розвернувся глянути, до кого це кричить Сашко, і, побачивши, що коїться, теж завертів руками. Ну зовсім звірюка берега пустилась!
— А-а-а-а! Не чіпай! — заволав Павлуша й сміливо кинувся до паці.
Нюра, заскочена несподіваним викриттям, оговталась, схопила зубами книжку і щодуху кинулася тікати. Дух їй, щоправда, таки трохи забивало через ситий сніданок у животі.
Біленький, який був голодним і до того ж злим, рвонув навперейми. За ним метнулися Петрик і малий Барабаш. Вони улюлюкали, кричали, розмахували руками і намагалися залякати кляту Чупакабру, через яку мали стільки клопоту.
Марко розплющив одне око, нічого не втямив, але й собі вирішив приєднатися до веселощів. Він схопився з місця і побіг до гурту.
«Капець мені! Оточують!» — мабуть, подумала Нюра, але здаватися не збиралась. Вона широко розставила ратиці, вишкірила зуби і видала свій коронний виск, що був не гірший за звук сирени і змушував тремтіти всіх собак в околиці.
— Повітряна тривога! — закричав Маркіз де Переймало, пляцком ліг на землю, закрив вухами очі і підібгав хвоста. — Мамо! — зашепотів він. — Я не вкраду більше жодного пиріжка і вивчу напам’ять усю поезію Томаса Парнелла! Тільки нехай ця звірюка замовкне!