Хлопці теж завмерли. Звук був різким і пронизливим. Від такої невеличкої істоти ніхто не сподівався таких децибелів.
— Хапай її! — нарешті отямився Біленький і пішов прямо на нахабну книгокрадку.
Професор став заходити з боку, а Павло Віталійович, з острахом позираючи на голосистого парнокопитного суперника, потьопав слідом за старшими друзями.
Якби Нюра не була вихована вулицею і з дитинства не почувалася ніжною білявкою на острові людожерів, то, напевно, склала б ратиці та дозволила завести себе до хліва. Але її школа життя була суворою, тож Чупакабра не втрачала самовладання. Зробивши оманний випад у бік Біленького, свинота шпарким футбольним маневром кинулась під ноги Професора. Той, не чекаючи такого підступу, гепнувся на траву та ще й потягнув за собою Павлушу. Дико вереснувши (бо їй таки наступили на хвоста!), Нюра прорвала кільце оточення, не випускаючи з пащі викраденого «Гаррі Поттера», легко, майже без розбігу видерлась на паркан, на секунду затрималась на вершечку і перевалилась на інший бік, здійнявши хмарку куряви.
Повалені «богатирі» схопились на ноги. Наздогнати злодійку було вже справою честі! Тож хлопці прожогом кинулись за нею! Біленький повторив Чупакабрин викрутас, перелетівши над нещільно збитими дошками. За ним переліз Професор, Павлуша просочився крізь якусь шпару, останнім до переслідувачів приєднався Марко, який неквапом вийшов на дорогу через хвіртку.
Ватага, махаючи кулаками та сиплячи вишуканими погрозами, мчала слідом за Нюрою, яка вже встигла добряче відірватися. Не довго думаючи, де б їй сховатись, паця майнула по натоптаному шляху — до хати баби Сеньки, забігла у двір і злетіла по драбині на горище. Там нарешті випустила з рота обслинену книжку і вражено втупилася в неї, не маючи змоги зрозуміти, навіщо вона її поцупила!
Переслідувачі, відсапуючись, зупинились біля паркана. Маркіз одразу повалився на запорошену траву, висолопив язика. Ніхто не наважувався зайти у двір першим, хоч усі знали, що господиня зараз розкошує собі в будинку-інтернаті. Але краще один раз злякатись, ніж усе життя потім інвалідом ходити! (Так казав їхній однокласник Ванько Монтицький, і в цю мить хлопці повністю погоджувались із ним).
Біленький заглянув через огорожу. Обійстя поросло височенними, у людський зріст будяками. Тільки в одному місці, здавалося, було прокошено. Під старими яблунями гнили зморщені плоди, насичуючи повітря густим запахом і гудінням бджіл та ос, які злетілись на безкоштовний бенкет. Хата видавалась нежилою, хоча на шворці, натягнутій поміж двох дерев, сушилось якесь ганчір’я.
— Хтось тут є! — тихо прошепотів Сашко. — А ти казав, що бабуня не живе в своєму будинку! — докірливо кинув він Павлуші.
— Та стовідсотково не живе! — обурився на братову недовіру до себе Павло Віталійович.
— Не живе!? А хто ж тоді білизну сушить!? Чупакабра вирішила пранку влаштувати? — насмішкувато кинув Професор.
— Де? — не повірив малий Барабаш.
Він через свій невисокий зріст не мав змоги побачити те, що бачили друзі. Павлуша підстрибнув, учепився руками за старі нефарбовані дошки й підтягнувся. Раптом гнилі дошки під вагою хлопця відірвались від опори і полетіли на землю разом з Павлом Віталійовичем.
— Та бодай їм пуп волоссям поріс! — Павлуша забився, а тому не втримався від того, щоб вимовити вголос улюблені слова дідя ІльКа, які той повторював на всі лади і при всякій нагоді. Але з вуст Павлуші вони прозвучали так смішно, що хлопці дружно зареготали. По-собачому усміхнувся і Маркіз, але тут же сховав свою посмішку, не ризикуючи образити людину, чия мама робить такі смачнючі пиріжки.
Малий Барабаш виборсався з-під дощок, ображено скривився, ніби роздумуючи, чи йому б не заплакати, а тоді несподівано теж розсміявся.
— Ану тихіше! — урвав дружний сміх Біленький. — Там хтось ходить!
Тепер у паркані утворилася величенька прогалина, крізь яку можна було навіть протиснутися на обійстя, минаючи хвіртку і не ризикуючи потрапити на очі невідомій людині.
— А-а-а-а! — махнув рукою Павлуша, зазирнувши у двір. — Це Фотошоп!
— Я радий, що ти знаєш про графічний редактор «Фотошоп», — глузливо посміхнувся Професор. — Але до чого тут він? Чи ти хочеш сказати, що то голограма? А може, у нас галюни?!
— От село без сільради! — гмикнув малий Барабаш. — Дядько той, що там ходить, Фотошопом зветься! І ніякий він не редактор. Колись до тітки Ганьки внук із Києва приїздив, фотохудожник. От він на своєму ноутбуці все якісь «констеляції» робив. Тітка всім по селі розповідала, що її Дмитрик — найголовніший «фотошоп» в усій Україні! — пояснив Павло.
— То це її Дмитрик, чи що? — не зрозумів Біленький.
— Та ні! — засміявся Павлуша. — Це нашому діду оте слово дуже сподобалось! А тут незабаром оцей самий дядько намалювався. Дід, як його побачив, так і охрестив Фотошопом!
— Еге ж! Дід вміє завернути! — погодився Біленький, придивляючись до незнайомця.
Фотошоп, високий і худий, із кумедною ріденькою рудою бородою, стягнув зі шворки якусь ряднину, простелив її під яблунею, навіщось зняв штани і сорочку, залишившись у самих трусах та демонструючи глядачам гострі кістки, які випиналися з-під шкіри. Потім він кілька хвилин голосно хекав, роблячи смішні колові рухи руками, нарешті заспокоївся, всівся на підстилку, трохи подумав, а тоді несподівано заклав обидві ноги за голову, скрутився в чудернацький вузол та так і застиг.
— Капець! — вражено промовив Біленький. — Оце скоцюрбило дядька!
Хлопчаки, вистромивши у дірку в три поверхи зацікавлені головешки, спостерігали за діями новоявленого йога. Між ними намагався протиснути свій волохатий писок Марко.
— Я таке тільки по телику бачив! — підтримав друга Петрик. — А він хоч назад розмотається? Чи це головоломка для бригади «швидкої»?
Уявивши, як лікарі разом з водієм розплутують Фотошопове тіло, а той спокійнесенько дає їм поради, що і як, Професор голосно реготнув.
— Та тихіше ти! — зашипіли на нього хором Біленький, Павлуша і Маркіз. Петрик знічено замовк.
— Кажуть люди, — зашепотів Павло Віталійович, — що він в Індії довго був. Пресвітера якогось там шукав! А потім у нас, у селі оселився. Спочатку в наметі біля Чорного озера жив, а тепер, видно, сюди перебрався! Все щось копає!
— Кого шукав? Якого пресвітера? — не зрозумів Професор. — Там зазвичай у буддистів просвітлення шукають, а пресвітери — це ж у християн, то чого було аж до Індії пертися?!
— Ну, може, й просвітлення! Це мені дід розповідав, а він казав — пресвітера, — не став наполягати Павло Віталійович.
— Стоп! — втрутився Біленький. — Ти сказав — копає!? А що шукає?
— Дід казав, що скарби! Ніби їх тут багато є: козаки колись сховали, а потім самі не змогли знайти! Земля — вона ж увесь час, рухається! — підняв пальця догори Павлуша, а потім додав, похитуючи головою: — Але я думаю, дід мене розводив — казочками годував, як маленького!
— Хтозна! — задумливо сказав Біленький, згадавши знайдені монети. — В кожній казці є доля правди! — було видно, що він про щось напружено думає. Та враз, ніби перериваючи свої думки, він промовив: — Ходімо додому! Чого тут стовбичити? Не будемо людині заважати!
Сашко загадково посміхнувся і швидко рушив по дорозі. За ним потягнулась трійця товаришів. Треба було закінчувати з прибиранням.
Розділ 8
Нарешті останні мішки було знесено на купу. Шопа тепер нагадувала музей, в якому по полицях було розкладено старий реманент.
Хлопці, ставши рядочком перед дверима, з гордістю споглядали свою роботу. До них примазався Маркіз, який кіготь об кіготь не вдарив, щоб навести тут лад, але тепер теж сидів біля друзів, гордовито висолопивши язика.
— Бачиш, які ми молодці! — не втримався де Переймало. — Оце я розумію — попрацювали!
— Хто не працює — той не їсть! — ніби знічев’я кинув Біленький, але Марко від тих слів зіщулився і похнюпив голову.