— Нічого собі! — захоплено сказала Мацюцька.
Я вимкнув фари й заїхав у двір. В мертвотно-блідому сяєві ліхтарів безнастанно сіялися й сіялися дрібні колючі сніжинки.
— Добралися… слава тобі, господи! — буркнув я, вилазячи надвір. Тоді обернувся й галантно подав руку Мацюцьці.
— Прошу, дорога панно!
Вона зацікавлено роззирнулася довкруги.
— Ой, як тут га-а-арно! А краєвиди які… — Її обличчя раптом завмерло. — Послухай, а тут же ж далі в ярах наче озеро?
— Авжеж! — сказав я, ставляючи авто на сигналізацію.
— Ото таке овальне, еге?
Я уважно подивився на неї.
— Овальне… — сказав я нарешті. — А ти звідки знаєш? Вона засміялася.
— От же ж малий світ, га! Туди ж Леся їздить взимку в ополонці купатися.
— Леся?! — вражено перепитав я.
— Ну певно ж! Вона там гола купається… Якось ми їздили з нею, то я й запам'ятала ці краєвиди.
Я вдарив себе кулаком по голові.
— Так це її я бачив на озері кілька день тому!
— А ти теж купаєшся взимку? — з цікавістю поспитала Мацюцька.
— Треба ж таке! — сказав я, хитаючи головою. — Ні, недарма наші з нею шляхи перетнулися… Купаюся, купаюся, малечо! А що?
— А мене можеш навчити?
Я хтів було щось їй сказати, але сього менту з-за джипа вискочила здоровецька чорна потвора й, радісно загорлавши, повалила Мацюцьку в замет.
— Ой-ой-ой! — перелякано залементувала Мацюцька, дриґаючи ногами.
Потвора заревла ще дужче, а тоді згребла Мацюцьку зубами за шубу, й, гаркаючи та повискуючи од утіхи, стала тягати її по снігу.
— Більбонський, уб'ю! — гаркнув я, хапаючи його за нашийник. — Фу, я сказав… фу!
Псисько повернув до мене свою кудлату пику й, загорлавши ще дужче, плигнув на груди й повалив додолу. Далі повторилася щоденна історія, з тою тільки ріжницею, що я примудрився відразу ж перевернути його на спину й притиснути до землі.
— Ти, обревку! — посваривсь я на нього кулаком. — Писок набити, еге?
Собайло дико загарчав.
— Бий його, бий! — закричала Мацюцька з веранди. — Щоб знав, як на людей нападати!
— Та ти що! — здивовано глянув я на неї. — Це ж мій пес… Більбонський зветься!
— А я думала — вовк з лісу прийшов! — поскаржилася Мацюцька жалісним голосочком.
Я взяв Більбонського за нашийника.
— Ти йому сподобалася… пишайся! Він дуже добре розбирається в людях і ніколи не став би гратися з тими, хто викликає підозру! — Я поплескав собайла по загривку, й він з утіхою загарчав, ошкіривши величезні білі ікла. — Ось погладь його, ну?
— Еге, ти хитрий! А коли руку відкусить?
— Кажу тобі, не бійся! — Я поплескав Мацюцьку по шиї. — Більбонський, це хороша дівчинка, хороша! Це — наша хороша дівчинка, розумієш?
Собайло радісно заскавчав і, підстрибнувши, лизнув Мацюцьку просто в губи.
— Ну, все, все… годі! — сказав я йому. Тоді добув з кишені ключі й одімкнув веранду. — Вперед!
Більбонський кулею влетів у коридор і, задерши голову, просканував носом повітря. Результат був позитивний, і собайло коротко гавкнув.
— Перевірено — мін немає! — сказав я, пропускаючи Мацюцьку вперед.
— Ти про що?
— Торік, — сказав я, допомагаючи їй зняти шубку, — мене хтіли вбити двоє одморозків! Вони примудрилися вирізати металопластикову шибу, перекусили ґрати й залізли в дім, коли на господарстві був один Більбонський… Собайло дав їм зайти досередини, а потім напав і обох загриз!
— Як це… загриз?
— Ну як… горлянки перервав, як же ж іще! — Я позіхнув. — Вечеряти будеш, малечо?
Мацюцька розгублено зиркнула на Більбонського.
— Він… він їх зовсім загриз, насмерть?
— Та певно ж! — Я знову позіхнув. — Значить, так… діставай усе, що є в холодильнику, й накривай на стіл… а я піду перевдягнуся! Що не ясно?
— А Більбонський?
— Собайло тебе не зачепить! Он там унизу лежить м'ясо… як погодуєш, то він полюбить тебе ще дужче! — Я подумав. — Тільки з рук не давай, а то ще вкусить…
— Та ти що?!
— Водиться за ним така звичка… нетерплячий дуже! Пальця може відкусити, а то й руку…
— Ні, я боюся! — заскімлила Мацюцька, боязко позираючи на Більбонського. — Ну, не покидай мене, га?
Я зітхнув і відчинив холодильника.
— Ну, з тебе й агент… — буркнув я, кидаючи псові здоровий шмат печінки. — Таємний агент нічого не повинен боятися! Він повинен бути такий… у-у! — Я жбурнув ще один шмат і скорчив звірячу гримасу. — Таємний агент повинен убивати, не замислюючись, не лякатися крови, проникати у всі шпарини…
— А як мені ж зброю не дають! — скрушно зітхнула Мацюцька, намащуючи канапки.
— А навіщо тобі зброя?
— Ну, вбивати ж… — Вона благально подивилася на мене. — Оскаре, може, ти хоч показав би, які вони, ті пістолети? А то мене так неповажно всі трактують — он я гранату в бою здобула, так її ж відібрали!
— Пістолети… — повторив я. — А чого, це можна! Ти намащуй канапки, намащуй… — Я кинув собайлові останній шмат і, вийшовши у коридор, дістав пістолета з наплічної кобури, яка висіла на гачку. — Це — парабелум! — сказав я, поклавши його на стіл. — Калібр — дев'ять міліметрів. Вага — трохи менше кілограма. В обоймі — вісім патронів.
— Ой яки-и-ий гарний! — простягла руку Мацюцька.
— Не чіпати! — гаркнув я. — Це бойова зброя, гратися нею не дозволяється. Ось… — я натиснув кнопку й витяг обойму. — Вставляється обойма — ось так! — Я загнав її в колодку.
— А тепер можна стріляти?
— Нічого подібного. Треба зняти запобіжник… ось так, великим пальцем… І загнати набій у патронник! — Я одвів затвор, і він, клацнувши, вернувся на місце. — Все, патрон у стволі! Для того, щоб вистрілити, — я націлив пістолет у відчинену кватирку, — потрібно натиснути спуск! Не курок, як пишуть усякі невігласи в детективних романах, — а спуск!
Я придавив спуск, і в кухні оглушливо вдарив постріл. Більбонський подивився на мене, як на дурника, й невдово-лено гавкнув. Мацюцька втягла носиком їдкий пороховий чад, і її лице аж спаленіло.
— Ой, клас! — тихо промовила вона.
Я розрядив парабелум і подав Мацюцьці.
— Повтори мої дії!
— Ну, — сказала вона, взявши здоровецького пістолета своєю кволою лапкою, — спочатку обойму… так?
— Спочатку, — повчально сказав я, — треба затямити, що без потреби зброю ніколи не можна спрямовувати на людей! Навіть якщо ти впевнена, що пістолет без патронів. Це — найперше правило, котре повинен знати всякий боєць. Навіть такий, як ти…
Мацюцька підозріло зиркнула на мене. Тоді вставила обойму, перевела запобіжник, рвонула на себе затвор і прицілилася в кватирку. Більбонський відскочив у куток і занепокоєно гавкнув.
— Стрельнути? — поспитала Мацюцька, заскаливши око. Я вихопив у неї пістолета.
— Молодець! Ти справжня бойова подруга — науку хапаєш прямо на льоту! Але стріляти будемо іншим разом… А зараз вечеряти — і в люльку! Завтра напружений день, розумієш?
За годину, коли я вже уклався в ліжко й дивився телевізора, у двері моєї спальні хтось постукав.
— Ну, кого там дідько носить? — гаркнув я, хапаючи пульт і стишуючи ревисько футбольного матчу.
— Ой… можна? — обізвався з того боку янгольський голосочок.
— Заходь уже… якщо прийшла! — Я підвівся на лікоть. — Ну?
Мацюцька присіла на край ліжка. Вона була в квітчастій нічній сорочці, яка сягала їй аж до п'ят.
— Я оце хтіла спитати… в якому напрямку ми будемо провадити розслідування?
— Яке… розслідування?! — вибалушивсь я на неї.
— Ну, яке ж… ну, оце… по феміністках! Куди мені завтра податися?
Я крутнув головою.
— Ти більше не береш участи в розслідуванні! Поки все не ущухне, ти мешкатимеш у цьому будинку, ясно? Можеш вважати, що тебе взяли під хатній арешт!
Мацюцька широко розплющила очі.
— Мене? — вражено перепитала вона. — Під хатній?!
— Ну, не зовсім під хатній… Ти маєш право гуляти надворі, — але не виходити за межі садиби, втямила?