Вона пирхнула мов кішка.
— Так я тебе й послухала! Ну, ти й хитрий…
— Більбонський, — суворо сказав я, — дістав наказ не випускати тебе за ворота! Врешті, вони будуть замкнені, так що заспокойся…
— Але ж…
— Усе це, — не слухаючи її, провадив я, — робиться для твого ж добра! А тепер прошу покинути мою спальню.
— Ну, зачекай… — заскімлила Мацюцька. Я зробив звіряче лице.
— Агенте Мацюцько!
— Я! — схопилася вона з ліжка.
— Відставити нарікання на життя! В свою кімнату — кроком руш!
Вона понуро мовчала, дивлячись на мене з-під лоба.
— Не чую! — гаркнув я командним голосом.
— Слухаюсь… — нарешті буркнула вона й, похнюпившись, почвалала до дверей.
На ранок мені приснився сон. Це було таке, наче я сиджу в ямі. Вона подібна до криниці, але без води. Кружало блакитного неба вгорі заштриховано ґратами з грубим пруттям. У ямі душно й смердить нечистотами. Основна домінанта сну — відчай. Це той відчай, котрий давить за серце й відбирає глузд. Він такий глибокий, що не знаєш, куди від нього подітися. Зненацька в яму хтось заглядає. Це добре видно, бо в ній робиться геть поночі. Їх двоє: бородань у шапочці-нуристанці, довгій сорочці навипуск і шароварах — та білявий молодик у яскраво-зеленому натівському комбезі. Вони стиха перемовляються англійщиною. Бородань вимахує руками, й рухи його різкі й безжальні. Він вперто на чомусь наполягає, але молодик не погоджується. Час від часу бородань тупає ногою, й у яму летять грудочки дрібної землі. Врешті, молодик підвищує голос, але бородань заперечно хитає головою. Він піднімає руку й черкає себе по горлянці. Молодик стискає щелепи й щось каже йому, — поволі, однак з погрозою. Бородань вивалює очі, його верхня губа тремтить, мов у собаки, з-під неї видно зуби. Ось він зриває з плеча зброю. Це штурмова гвинтівка «галіл». Він переводить запобіжник і клацає затвором. Тепер він дивиться вниз, на мене. Очі його цілком божевільні. В них немає ані краплі глузду. Видно, як він прикладає гвинтівку до плеча. Ремінь гвинтівки намотаний на зап'ястя. Яма вузька й кругла, тут нема де сховатися. Я піднімаю голову. Мені нелегко це зробити, але я піднімаю голову й дивлюся бороданю в вічі. Ствол гвинтівки опускається, ось я вже й на лінії вогню…
У вуха вдарив оглушливий постріл. Я відкинув ковдру і, зриваючись на ноги, застромив руку під подушку. Пальці зімкнулися, намацуючи рифлену колодку парабелума, однак там було порожньо. Пістолет щез! Надворі гримнув ще один постріл. Далі почулося несамовите гавкання Більбонського. Я відчинив шухляду і, вихопивши звідти десантного акса, притьма вискочив зі спальні.
На балконі стояла Мацюцька. Її постать у довгій сорочці виділялася на тлі нічного неба. Внизу дико лементував Більбонський. Я схопив Мацюцьку за плече й жбурнув углиб кімнати. Більбонський кругами гасав по двориську й репетував, як навіжений. Десь у провулку, заводячись, гаркнуло авто. Потім звук двигуна став оддалятися й урешті пропав геть. Я трохи постояв, тримаючи автомата стволом догори, а потім озирнувся.
Мацюцька сиділа на ліжку. Вона була бліда мов стіна й у руці стискала мого парабелума.
— Ага, — погрозливо сказав я, — ось де мій пістолет… Украла?
— Я… для самозахисту! — жалісно сказала Мацюцька. — Ти не будеш мене за це бити?
Я взяв пістолета й поставив його на запобіжник.
— Це ти стріляла?
— Авжеж!
— В кого?
Мацюцька похнюпилася.
— Мені не спалося, і я вийшла на балкон… аж раптом загавкав Більбонський. А потім на огорожі з'явилася така постать, і вона цілилася в Більбонського з автомата… На стволі таке було щось, як циліндр…
— Глушник! — буркнув я.
— …але я випередила його та як стрілила! Потім стрілила ще раз… Ти не будеш мене бити?
Я хитнув стволом автомата показуючи на двері.
— Ходімо, — похмуро сказав я, — подивимося… Хурделиця вже ущухла. Під ранок визоріло, й у небі світив
ясний холодний місяць. Більбонський підбіг до мене й, ухопивши за холошу, потяг до паркану. Я глянув і засвистів од подиву: на цегляній стіні чорніли довгі патьоки крови.
— Ой… а що це?! — вигукнула Мацюцька. Я криво посміхнувся.
— Це означає, що ти влучила, дорога кицю… Що ж, вітаю, вітаю!
— З чим?
— З першим пострілом! Це, знаєш, одна з найбільших подій у житті — все одно, що перший поцілунок чи перша зарплата… Підстрелити свого ближнього — це вчинок!
— Але ж я не вбила його, цього ближнього… га, Оскаре? Я закинув автомат на плече й рушив до дверей.
— Нічого… він потім помре, від утрати крови! Послухай, кізонько, — сказав я, коли ми зайшли в дім, — а як це ти примудрилася потягти мого пістолета?
Мацюцька винувато повісила носа.
— Ну, ми розмовляли в спальні, а він виглядав з-під подушки, а я тихенько витягла — й під сорочку…
— Але навіщо?!
— Він такий га-а-арний! — зачаровано видихнула Ма-цюцька. — Оскаре, ти подаруєш його мені?
Я й за голову взявся.
— А ти більше нічого не хочеш?
— Ні, більш нічого… — Вона почервоніла. — Ти, напевне, жартуєш?
— Знаєш, подарувати свого пістолета — це все одно… все одно, що… — Я збився з плигу, аж врешті знайшов, що сказати: — Ось ти, наприклад, могла б подарувати кому-небудь свого улюбленого плюшового ведмедика? — Вона мовчала, і я іронічно посміхнувся. — Ні в якому разі, правда ж?
— Правда! — неохоче буркнула вона.
— Значить, тему закрито… — я позіхнув і підвівся зі стільця. — А тепер — спати! Навряд, щоб на нас ще раз напали…
— Оскаре… — пошепки сказала вона. Я озирнувся.
— Ну, що тобі ще, диво ти?
— А можна… можна я буду спати з тобою?
— Ти? — не повірив я своїм вухам. — Зі мною?!
— Я… я боюся! Мені страшно самій… зі мною щось таке коїться! Оскаре, я прошу тебе… прошу, розумієш?
Я кивнув. Запізнена реакція на стрес… а тут ще й усвідомлення того, що ти вистрілив у таку ж людину, як сам, — і навіть поцілив, і навіть пролляв кров, яка он червоніє на снігу! Особи, які відзначаються надмірною емоційністю, можуть навіть дахом поїхати, адже кожному з дитинства вбивали в голову, що людина — це вінець творіння й посягати на її життя — великий, неспокутний гріх!
— Я розумію тебе, малечо… — сказав я, обіймаючи її. — Ти не будеш сама, обіцяю! Ходім же…
Ми зайшли в спальню. Я кинув свого акса в шухляду й, озирнувшись, побачив, що Мацюцька вже пірнула під ковдру. Вона лежала, скрутившись калачиком, і її лице було наче з мармуру.
— Та ти вся дригониш! — здивувавсь я, укладаючись поруч.
— Це н-нерви… — прошепотіла вона, цокаючи зубами. — Мені страшно… с-страшно!
Я пригорнув її, й вона притислася до мене, обхопивши руками й ногами, як мале звіря.
— Ну, заспокойся… заспокойся. Ти все зробила правильно. Ти хоробра дівчинка, котра не злякалася ворога й зуміла вистрілити першою… Якби ти цього не зробила, то він убив би Більбонського, а потім і нас! Нічого не вдієш, малечо, цей проклятий світ влаштовано таким чином, що виживає лише той, хто встигає першим натиснути на спуск… А заґавився, — значить, гаплик!
— Значить, я була хорошою дівчинкою?
— Хорошою, хорошою… — потвердив я, погладивши її по голові.
— А… а можна мені поцілувати тебе? Я замалим не розреготався.
— Ну, — зробив я поважне обличчя, — принаймні можна спробувати!..
Вона міцно обняла мене за шию й так уп'ялася в губи, що в мене й голова обертом пішла.
— Ох, ти ж і цілуєшся! — Я легенько провів долонею їй по спині. — Що в тебе тут під сорочкою?
— Нічого нема… я там гола! Зняти?
— Не поспішай! — прошепотів я, укладаючи її горізнач. — Давай зробим ось так… Розслабся… ну, розслабся ж! І ні про що не думай…
Її вуста були повні й гарячі, і я нахилився, й припав до них, і поцілував її так міцно, що вона затремтіла, мов струна, й подалася мені назустріч усеньким тілом; її маленький прудкий язичок поворухнувся, торкаючись моїх губ, і я звівся на лікоть, і смикнув за поворозки, розпускаючи комір її сорочки, а тоді помалу став стягувати її вниз, цілуючи ніжну шийку, де шпарко бився й бився невидний живчик, і маленькі круглясті груденята з кораловими вершечками, котрі твердли у моїх губах, і зграбний живіт, що здіймався у гарячковому подиху, штовхаючи мене в обличчя…