— Де воно? — питаю ліниво, розімлівши від гарного вина.
— Хто?
— Сховок змія, печера його.
— А— а… Там, — невиразно махає дядько Степан рукою, у якій затиснутий шматок сиру, махає в бік потемнілого — хмарка найшла — Кара-Дагу, знаної гори у тих краях, — у його нутрі. А точнішої адреси не маю. Може ти ще й поштовий індекс змієвої печери забажаєш, так звиняй, не маю. Як і номера чи вулиці.
— А як той рибалка, який побував у змієвій печері та врятувався? Мабуть, щасливець…
— І не кажи. Везун такий, що іншого подібного йому у всім Коктебелі не здибаєш. Так таланить лише раз у житті. А як врятувався… Та кажу ж тобі: вискочив з печери напівзадушений змієнятами і в море з торопу стрибнув… Печера знаходилася високо в крутому боці гори, а внизу — урвище, у якім море пінилося, він і полетів з поквапу, і добре. Бо коли б горою тікав, то змій би міг його наздогнати… А він стрибнув… Пірнув і попід горою плавом до бухти подався. Тільки з’явився пологий берег, вибрався з моря і дременув. Наче мотора йому хто в задницю вставив. В один мент до бухти добіг, до людей. Так і врятувався…
— І де ж він нині?
— А де ж йому бути, як не в Коктебелі? Живий— здоровий, слава Богу.
— От би з ним зустрітися, — замріяно тягну. — Може, зорганізуєте мені таку зустріч, дядечку Степане?
— А нащо вона тобі.. зустріч?
— Отакої! Та я ж люблю слухати про все загадкове й таємниче. Мо’ коли що й напишу.
— Багато вас… цікавих! А розкаже той рибалка те, що я тобі, щойно повідав.
— Але з перших уст достовірніше.
— Вай! — Аж схопився Караджі. — Достовірніші! Ти гадаєш, що дядько Степан, який Караджі, найпраідивіша людина Коктебеля і всіх оцих країв та бре-бре?.. Вай! Ти мене образив! Кого не запитай у Коктебелі, кожен скаже: правдивішого за дядька Стьопу у цих краях і шукати годі!
Вибачаюсь, намагаючись якось загладити свою необережність. Дядько Степан поволі заспокоюється, сідає до столу і дивиться на мене примруженими очима, що поховавшись в густу сіточку зморщок, дивляться на мене, як мені здається, хитро-хитро…
— Кажу ж тобі, той рибалка живий-здоровим. Фелюгу його перевернуту хвилі тоді до берега прибили — не пропала. Тож нею він і далі борозніть море. Як і раніше рибальством займається. Це в морі, а на березі — виноградом. Живе, як після другого народження, коли од зміюки тієї врятувався.
— Він часом не показував де саме в горі змієва печера?
— Чому не показував? Показував. Як ми з ним якось у море пливли. Та тільки печери тієї ні з берега, ні з моря не видко — хоч як не дивися. Кажу ж вона — заклята. Таємна. Не кожному її вдається побачити. Тай й урвища там такі, що й голову скрутиш.
— І все ж, — тягну, смакуючи і вином, і сиром, — хотілося б з ним зустрітися. Послухати його, в очі йому подивитися. Може чоловік той… фантазує, м’яко кажучи. І вірить у свої фантазії — буває й таке.
— Себто, бреше?
— Ну-у… просто вигадує, щиро вірячи, що так і було насправді. Є така порода людей, у яких уява надто бурхлива й багата.
Дядько Степан схоплюється так, що на столику аж глечик з вином підстрибує і я ледве встигаю його схопити і поставити на місце.
— Це я… вигадую??! Брешу? Вай! Щоб ти сто год жив! Та ще стільки ж! У щасті й добрі та доброму здоров’ї! Дядько Степан, котрий Караджі, найправдивіша людина Коктебеля, бреше?
— А при чім тут ви, дядечку Степане, до того рибалки?
— А при тім… — швидкий гнів дядька поволі вгамовується — він не може довго сердитись, як блискавка довго світитися. Спалахне і все.
Зрештою дядько сідає. Хлюпає з глека в глиняні кухлі.
— Будьмо!
П’ємо, власне, смакуємо вмістом божественним наших кухлів.
— А при тому, — тильним боком долоні дядько витирає вуса, — що той рибалка, якому змій перевернув фелюгу та притарабанив його до своєї печери, оце перед тобою. А тепер дивися в мої очі, чи я бре-бре?…
— Дядечку Степане, — тепер уже я схоплююсь, так теж, що на столику підстрибує глечик з вином. — Покажіть мені змієву печеру!
— Щоби й тебе спопав карадагзький зміюка?
— Хоч віддалеки…
Дядько довго думає, супиться. Зрештою, трахкає кулаком по столику.
— Не покажу! — аж кричить (пес Гавкун на той крик схоплюється й гавкає, вертячи головою навсібіч, нічого не тямлячи спросонку). — І не проси! Ні тобі не покажу, ні… Ти хоч знаєш, скіко люду просило мені показати тую печеру? І вчені із заповідника просили — усім відказав. І тобі від воріт поворіт.
— Чого?
— А того…
— Дядечку…
— Не дядькай! Багато вас, охочих, дістатися до змієвої печери. То що мені організовувати екскурсійний маршрут гості до карадагзького змія?