Всього цього не знала Віруня, а сприймала містицизм, як тайну з тайн, як справді одкровення, осяяння тощо, можливість зв’язатися з потойбічним та астральним світами, звідки вона чекала— виглядала Вчителя.
Взірцем і кумиром для Віри Іванівни Крижанівської на все життя стала Олена Петрівна Блаватська, письменниця і теософ, авторка численних праць і цілої доктрини. Вона прославилась своїми «чудесними» здібностями — неймовірно-фантастичними, на межі надприродного і так прошуміла, що нині займає чільне місце у двох енциклопедичного типу виданнях, що діаметрально протилежні одне одному — у книзі «100 великих жінок» (Москва, «Вече», 2004) і в книзі «100 великих авантюристів», (теж Москва, теж «Вече», рік видання 2003). І там, і там їй «дісталося», і там, і там вона займає буцімто «законне» місце, тож і суперечки навколо її імені і доктрини з різними, теж діаметрально протилежними оцінками, часто суперечливими, не затихають і досі. А коли так, то «щось, виходить, є». А в часи Віри Іванівни нею захоплювалися — правда, у широкому вузькому колі, — чи не одностайно, тому й оцінка була теж одностайною — видатна, майже, легендарна жінка світу!
Олена народилася в українському (тоді в складі російської імперії) місті на березі середнього Дніпра Катеринославі в сім’ї обрусілого німця на російській службі, артилерійського полковника Гана і письменниці Олени фон Ган, урадженої Фадєєвої, яка видавала романи під псевдонімом «Зенеїда Р-ва», Померла рано, у 28 років від сухот. Письменницею стала і сестра Олени Петрівни Віра — сімейство виявилось, взагалі, талановитим.
Блаватська мала мужоподібну (не повезло жінці із зовнішністю) не складну фігуру, некрасиве обличчя і глибокий нутряний голос, що линув у неї звідкілясь із живота і приводив декого в священно-містичний трепет. (Із свідчення одного із її сучасників: «Широка в кості, вона має вигляд нижче середнього росту. У неї було велике лице, широкі плечі і стегна, світло— каштанове волосся, що вилося…»). Багато курила, сама набиваючи папіроси. Очі мала великі, голубі, що притягували до себе магнітом. Не маючи успіху, як жінка — попри голубі очі, єдине її жіноче багатство — Олена Петрівна проповідувала аскетизм, осуджувала і не сприймала любов, вважаючи її чимось непотрібним і зайвим в роду людському. Взагалі, земна любов у неї замінювалася якимось сурогатом — духовними зв’язками з потойбічними (???) істотами. Для збереження духовної чистоти серця за її правилами треба було уникати тілесних контактів з особами протилежної статі — як вогню! Правда, шістнадцяти років вона все ж таки ухитрилася «сходити» заміж — кажуть, з метою здобути повну незалежність, — за шістдесятилітнього генерала Блаватського. Але одразу ж після вінчання наречена втекла від свого чоловіка, щоб «у нього і в думках не було, що вона йому жона». Ображений і обурений генерал почав було «качати свої подружні права», вимагаючи од своєї юної жони «виконання подружніх обов’язків», але де там. Зостався, як кажуть, не солодко сьорбавши. Юна жіночка його, ще дівча, накивала п’ятами — вже не як Ган, як Блаватська, самостійна, бо заміжня.
«Щастя жінки — в здобутті влади над потойбічними силами (далися вони їй, ті потойбічні сили!), — занотовувала збігла наречена до свого потаємного записника. — Любов — це всього лише кошмарний сон». (Забігаючи наперед, скажемо, що незадовго до смерті Блаватської її недруги і супротивники — а їх у неї завжди було та було! — опублікують в американській газеті «Сан» викривальну статтю, в якій звинуватять Олену Петрівну в розпусті, до якої вона нібито вдавалася в молоді роки — навіть народила позашлюбного сина! Але Блаватська звернулася до суду (за іншими даними лише погрожувала до нього звернутися) і буцімто газета змушена була дати спростування).
Більша частину свого життя Олена Блаватська, залишивши Росію — як час покаже, назавжди, — мандрувала по країнах Азії (відвідала Індію і Гімалаї), Америку, Африку, перетворившись на «жінку світу». За її власним зізнанням, вона здійснила чи не три кругосвітні мандрівки, під час яких з нею траплялися найнеймовірніші пригоди та історії, різні там чудасії-рахуби. (А втім, вважається, що ті історії нею ж самою й придумані — є і такі думки дослідників. Інакше доведеться припустити, що якісь таємничі позаземні сили переносили її із місця на місце, з країни в країну…)
Із своєї десятилітньої подорожі Олена Петрівна повернулася поклонницею магії та окультизму, «тайни» яких вона за власним зізнанням пізнала на Сході. (О, цей загадковий Схід!) Ті, хто її добре знав, свідчили: зі Сходу вона привезла уміння чревовіщати, виконувати різні фокуси, що вимагали вправності рук і складної ілюзіонної техніки, якісь зачатки гіпнотизера— любителя, а також детальні сценарії церемоніалів прадавніх релігійних обрядів, що й допомагало їй потім в Європі та Америці «створювати чудеса». В Америці вона носила яскраво— червону гарібал— дійську сорочку (на сірому оточуючому тлі вона цим яскраво виділилася) і курила папіроси. Володіла магнетизмом, перед яким не просто було встояти. «У ній було щось демонічне..» — зауважить один з тих, хто її тоді близько знав.