Про те, що вони наші творці, ефірні люди вирішили — до певного рівня нашого розвитку — нам не зізнаватися. Для чистоти експерименту. Їм цікаво, до чого ми, їхнє породження, самостійно дійдемо і якого рівня розвитку врешті-решт, сягнемо. Без їхньої допомоги і колосальної технології. Для них це має велике значення. Як і для нас — щоб ми, не обпираючись ні на чиї готові знання, могли самостійно утвердитись у світі, пристосуватися до нього, загартуватися і цим гарантувати собі подальший розвиток, як самостійної раси, а не чийогось безпомічного придатку. Тож і прилітають творці до нас, як на всепланетне експериментальне поле Розуму і Інтелекту, де час од часу й беруть окремі екземпляри (генофонд) для розселення людства на інших планетах. Тільки за 1989 рік, як вважають уфологи, при допомозі НЛО було взято лише з нашої країни 5 тисяч чоловік, котрі для нас, просто загадково зникли.
3
Ще стародавні люди знали: крім тіла в людині існує ще й душа. Поняття душі назавжди увійшло в наш обіхід, як щось таке, що не викликає (в людей, а не в науки) ніяких заперечень. Згадаймо: «душа болить», «великої душі людина», «чужа душа — потемки», «працює з душею» тощо. Звідси походить й духовність, те, без чого людину, власне і уявити людиною неможливо. Ще стародавні люди також знали: вмирає (закінчує своє земне існування) лише тіло, а ось щось вирішальне в людський сутності, те, завдяки чому людина є людиною, після смерті все ж таки залишається.
«За релігійно-ідеалістичною уявою, — іронізує атеїстичний (а атеїзм у нас не забуваймо, свого роду релігія!) словник, — душа — це особлива сутність, абсолютно протилежна матеріалістичному світу (якраз душа і матеріальна — В. Ч.), яка існує незалежно від тіла, поселяючись в тілі людини, вона є в ньому активним початком, який ніби то і дає тілу життя («одушевляє» його), обумовлює незалежність людини від природи, її свободу волі, її почуття, розумові здібності й основні, індивідуальні особливості, при всьому душа безсмертна».
«Велика» наука, особливо часів «великого кормчого науки» (за власною освітою, до речі, недоучок— семінарист) та пізніших застійних часів, як відомо відзначалася безапеляційністю, внутрішнім тоталітаризмом та нетерпимістю до інших думок. Обзиваючи їх носіїв ідеалістами або й реакціонерами, а їхні погляди оголошуючи (тоном верховного судії, якому підвладна найвища істина) забобонами та релігійною містикою й духовним закріпаченням людей, вона ніколи не визнавала і не визнає душі, вважаючи її антинауковою уявою, вигадкою первісних людей, якій сьогодні все ще дехто наївно, мовляв, вірить. Це й дало змогу одному з учених іронічно— саркастично зауважити з цього приводу: наука, котра виникла й зміцніла в боротьбі із забобонами, сама починає створювати свої забобони.
«Уява про душу виникла і отримала розвиток в той час, коли люди не знали особливостей будови свого тіла (як нібито сьогодні вже досконало відомі ті особливості — В. Ч.) і не вміла пояснювати психічні явища (як нібито сьогодні вже вміють пояснювати ті психічні явища? — В. Ч.). У людей, що знаходилися на ранніх сходинках суспільного розвитку, була, як писав Ф. Енгельс, «повсюдно поширена уява, що людські образи, які з’являються їм уві сні, є суть душі, що на час залишає тіло». (Як ніби сьогодні ми все ще досконало знаємо про механізм сна — бодай, навіть ще старанніше цитуючи при цьому Ф. Енгельса — і можемо впевнено сказати, що це таке воно врешті-решт, сон? — В. Ч.). І душа — хочте вірте, хочте — ні, — а таки залишає тіло.
«Перше відчуття тих, хто опинився в стані клінічної смерті, це знаходження поза своїм тілом, — розповідає О. Горбовський, автор надзвичайно цікавої книги «В круге вечного возвращения?». І наводить кілька розповідей тих, хто був по той бік життя.
«Я відчув, ніби в повітрі… Я подивиться назад і побачив самого себе на ліжку внизу, і в мене не було страху».
А ось це відчував молодий чоловік, котрий потрапив в автомобільну катастрофу:
«Я ніби ширяв на висоті біля п’яти футів над вулицею… Я бачив серед уламків своє власне тіло, оточене людьми, і повсюди була кров…»
Або ось ще: «Мені здавалось, що я аркуш паперу, що злетів до стелі від чийогось подиху. Я бачила, як лікарі стараються повернути мене до життя. Моє тіло було розпростерте на ліжку прямо перед моїм поглядом, і всі стояли навколо нього. Я чула, як одна з медсестер вигукнула: «Боже! Вона помре!», в той час, як друга схилилась наді мною і робила мені штучне дихання рот в рот».