Та зненацька Денис, урвавши сміх, застиг з розкритим ротом. А тому, що трави на луках раптом почали швидко— швидко рости вгору, Денис і ойкнути не встиг, як пірнув у них з головою й опинився наче в трав’яних джунглях. Сонце лишилося десь високо— високо в небі. Зашуміли трав’яні нетрі непривітно, вороже. З трудом перевів Денис подих, не розуміючи, що трапилося і чому це трава стала вища за нього. Коли це — гуп! Стрибнуло щось. Денис з ляку теж підстрибнув, озирнувся. Жаба! Та здоровенна, більша за нього. Зроду він таких жаб не бачив. Таку напевне й рогаткою не злякаєш. Бридка, зелена, вся в бородавках, наче з іншої планети створіння. Ерр!.. Витріщилась на нього, іде й рота розкриває, наче хоче його проковтнути. Ойкнув Денис і кинувся тікати.
А жаба за ним — стриб! Гуп! Стриб! Гуп! Аж земля гуде.
— А— а— а!!! — закричав Денис і рудий чубчик на голові в нього сторч став.
Велетенська бридка жаба стрибала за ним і гупала. А Денис втікаючи, кричав, що він більше не буде. А що не буде — того й сам не знав. І все те — і велетенська жаба, і гупання, і високі трави — здавалися Денису жахливим сном, бо ніколи-ніколи не водилися раніше на Орелі такі здоровенні жаби.
ПРИГОДА ДРУГА
Денис нарешті виплутався з трав’яних нетрів і надав ходу. Відкритим місцем бігти було легше, принаймні, втікач не плутався в траві. Але й потворній жабі теж на відкритому місці стало легше за. ним гнатися. Та ось попереду невідь де взялися дві високі червоні палиці, схожі на цівки. Денис хотів було схопити одну з тих палиць, щоб відбитися нею від жаби, як зненацька палиці самі рушили йому навстріч. Це було так незвично, щоб палиці самі йшли, що Денис завертівся на одному місці. Що робити? Позаду стрибає страшна жаба, а попереду самі собою йдуть дві червоні палиці — чап-чалап, чап-чалап…
Загледівши неподалік широке листя копитняка, Денис шмигнув під один листок, як під навіс і лише там перевів подих. Обережно виглянув із сховку. Зовсім поруч побачив червоні палиці. Невже вони його теж шукають? А для чого? Щоб відлупцювати? Та як це палиці можуть самі ходити? От дивина-а…. Осмілівши, хлопчик звів голову, щоб подивитися чи високі палиці. Аж голову закинув на спину, такі вони були високі. І лише тоді побачив, що перед ним ніякі не палиці, а — ноги. І стоїть на. тих ногах білий лелека з червоним дзьобом. Тільки був він у кілька разів більшим за звичайного лелеку. Ось він різко змахнув головою, великий, і від того страшний його дзьоб, схожий на червоний спис, полетів навстріч жабі, що все ще стрибала, женучись за Денисом.
— Ага, га! Так тобі і треба, бридка та погана! — загаласував на радощах Денис, як жаба опинилася в лелечому дзьобі. І його рудий чубчик, що з ляку став сторч на голові, теж, здавалося, застрибав на радощах. — Щоб знала як за мною ганятися!
Забув Денис, що радіти з чужого лиха негоже. Бо й сам можеш потрапив халепу. Ось так воно ледь і не сталося. Щось колюче, волохате й холодно-слизьке доторкнулося до його плеча. Підстрибнувши зляку, Денис віч на віч стрівся з гігантською гусеницею, такою ж потворою, як і жаба. Вона теж була бридка. Звиваючись, як зелений удав, мохната багатонога потвора спускалася з листка копитняка явно готуючись впасти хлопцеві на плечі. Підстрибнувши, Денис — руде волосся на його голові знову стало сторч — кинувся навтьоки не розбираючи дороги. Перевів подих лише на бережку маленького лугового озеречка.
Але й там його чекали пригоди.
— Ах, ах, який я пригожий та хороший, — почувся раптом голос, що не говорив, а дзижчав.
Наляканий жабою, червоними ногами та гусеницею, Денис трохи було не кинувся в озерце. Але в ньому кумкали жаби і це його стримало. Вбравши голову в плечі, звідусіль чекаючи лиха, Денис обережно на голос повернувся, готовий у будь-яку мить чкурнути в світ за очі. І побачив на бережку барвисто-волохатого товстуна, поважного і пишного, як бочечка. Товстун не був бридким, як жаба чи гусениця, він справляв враження навіть симпатичної істоти. Придивившись пильніше, Денис здогадався, що перед ним джміль. Тільки не звичайний, завбільшки з мізинчик, а теж здоровенний, як і всі живі істоти на цих предивних луках.
Від голови й до кінчика живота джміль був геть мохнатим, увесь у блискучому оксамитовому ворсі, наче в шубі. Стояв він обпираючись на шість глянцюватих, наче лаком покритих блискучих ніжках. Четверо теж блискучих і теж покритих лаком крил були складені у нього за спиною. Джміль непорушно дивився у воду і лише кінчик живота, що при диханні коливався, видавав у ньому живу істоту. Та ось він зненацька випростався і став на дві ніжки. Денис відсахнувся: барвиста комаха виявилась вищою за цього на дві голови! Ой леле! Та що це таке твориться на приорільських луках! Він, Денис Василько, дев’яти літ від роду, котрий і зростом ніби ж удався, став чомусь меншим за якогось там джмеля!