— Це мова батька-матері, — одказують йому.
— Чого ж ви мені раніше цього не сказали? Гей, гінці?! Негайно мчіть у всі кінці світу білого і шукайте рідну мову!..
А сам заходить до своєї доні-донечки, і чує його мати— королева онуці пісеньку співає. Ось таку:
Здивувався король. Розмовляючи лише своєю, королівською мовою (пригадуєте: дир, бул, нур, цр-р-р?), він такої гарної мови, якою співала його мати— королева, ще не чув. Що за мова? З яких країв? А мати-королева й каже своєму синові королю:
— Так це ж твоя рідна мова, синку. Мова моїх батьків і пращурів. І твоїх дідів. Хіба ти забув? Я ж тобі співала, як ти був маленьким.
— Материнська мова? — здогадався король. — Та її, виявляється, й шукати не треба. І як це я, ставши королем та забув рідну мову?
Материна мова нагадала йому дитинство, добрий король нарешті збагнув хто він і якого роду-народу…
— Тепер я знаю, що найкраща у світі мова — це рідна мова! — вигукнув король і прийняв дуже важливу, прямо державну ухвалу: — Будемо вчити доню рідної мови!
І на радощах добрий король заспівав пісню Миколи Свидюка «Доня моя, донечка». Ще і подивувався: виявляється, і він може співати рідною мовою?.. Не королівською: дир, бур, нур, цр-р-р…
А мати-королева тим часом внучку свою заколихувала.
А маленька королівна сміється ще беззубими яснами, дзвінко та радісно, ластів’ятком щось по-своєму щебече-лепече і до бабусі рученятка простягав та аґуськає…
Он воно що, — подумав добрий король. Виявляється, дітям потрібне мова не королівська, а — рідна, мова батька-матері, бо вона і є найкращою в світі, і не потрібно рідну мову в благородні метали вбирати — золото-срібло чи платину, — бо вона й так найкоштовніша, самоцвітами сяє. І хай вона мовби й проста, але як і королевий цвіт у своїй простоті найвеличніша, бо іншої такої, як вона, рідна, світ обійди, а не знайдеш…
І зрадів король) в ту мить він почував себе не так монархом як звичайним батьком), а зрадівши, не зчувся, як і заспівав пісню Миколи Свидюка, що її він якось по радіо чув:
І дівчинка, справді, як співається у пісні, перлинка, золота краплинка, весняна росинка, почувши пісню (а не оте королівське — дир, бур, нур, цр-р-р) засміялась, крильця-рученята до батька простягла і щось таке незвичайне йому заагуськала, ластів’ятком до нього защебетала і, навіть, вимовила одне слово з рідної мови: тату.
І щічки її зачервоніли, як наче на них королевий цвіт зарум’янів розквітнув…
І добрий король, батько її щасливий, вигукнувши: «Ах, ти ж мій маленький королевий цвіте!» (в ту мить донечка-донюся йому й справді здалася королевим цвітом — мабуть, так воно й було насправді), заспівав донечці рідною мовою:
БОРИВІТЕР
… І звідтоді, як я вперше про нього почув, він не йде мені з думки. Незнаний мені сокіл.
Хоча взагалі він — боривітер, (вже в самій назві — поезія!). За науковою класифікацією належить до родини соколових ряду соколоподібних (як, наприклад, кречет, балобан, коршун, сапсан, канюка, скопа, саричі, яструби — від орлана чи кондора, які живуть і по п’ятдесят літ і аж до дрібного кібчика; всього їх у світі 290 видів, в Україні — 8). Іржасто-рудий, цілком заслужено вважається, одним з найкращих соколів.
Зіркастий, сильний, міцний тілобудовою в оперенням, з довгими та гострими крилами, чий політ швидкий та стрімкий — як блискавка. А ще прекрасний літун, висоту бере таку, що в маленьку цяточку, якщо дивитися із землі, перетворюється.