«Ні, бо я не відаю, що таке воля».
Подивувалася Віта такій відповіді — що птах не знав, що таке воля. (Як згодом виявиться, той боривітер говорив правду, адже народився він) «З яєчка вилупився» — скаже він точніше) і виріс у клітці.
Віта ще запитала:
«І без неба тобі не сумно?»
«Ні, — все так же байдуже (хоча здається, що все ж таки з сумом) птах відповів. — Я не знаю, що таке небо, адже над головою в мене завжди стеля».
Ось яка розмова відбулася в дівчини з птахом.
Почувши про таке, я не полінився завітати до пересувного звіринця (в нашому містечку він перебував вже останні дні і де він зараз, я не відаю). А завітавши, довго стояв біля клітки, затягнутої дрібною металевою сіткою, у ній на пеньку і сидів він. Сокіл. Або ще — боривітер. Кращий сокіл у роду соколів. Неперевершений літун, який може змагатися — і змагається — з вітром піднебесним, і — перемагає його. Якому на волі й грозовий буревій ніпочім. (Сказано ж бо: називають його боривітром тому, що він може стояти в повітрі навіть проти вітру). Буревії над степовими просторами — його стихія, і його батьківщина.
Я стояв і дивився на птаха в клітці (він мене мовби й не завбачав, а поговорити з ним я не міг, бо на відміну від Віти Корольової не знав його химерно— вигадливої мови) і не міг збагнути, що переді мною і справді той сокіл-боривітер, який не знає, що таке небо (адже в клітці над ним завжди нависає стеля) і не відає, що таке воля…
Як не відає й що таке вітер, той вітер-вітрище, що його йому треба було перемагати.
Як і зовсім мені стало тяжко та гнітюче — пішов геть.
А другодні мандрівний звіринець знявся й поїхав з нашого містечка кудись в інші краї і більше у нас не з’являвся. Городяни швидко й забули про нього. І я, здається, теж забув. Ось тільки сокіл той, боривітер, у клітці, з яким розмовляла Віта Корольова чомусь мені не забувався. Як і його тісна, напівтемна клітка, затягнута дрібною металевою сіткою і заперта на великий замок…
Ні, ні, та й нині я згадую того боривітра. А згадуючи його, задумаюсь, і чомусь неодмінно про своє життя-буття. Чи ж на волі я до цього жив?
Чи небо наді мною завжди було, високе й дзвінке, а чи, може, стеля?
Але хто мені про те скаже?
УРМАТ БЕК З ВЕЛИКОГО КАВКАЗУ
Коли у небуття і ймення наше кане,
Не згасне сонечко у небі полум’яне.
Нас не було, та світ не був від того гірший,
Він не погіршиться й тоді, як нас не стане.
Це він так, як ми знайомилися, представився: Урмат Бек з Великого Кавказу. І по хвилі, загледівши мій запитливий погляд, розяснив:
— Моя батьківщина розташована на схилі Великого Кавказу.
Хоч я й не сильний в топоніміці Кавказу, але швидко второпав:
— Карачаєве?
— Так, — йому заімпонувало, що я вгадав його національність. — Перед вами карачаєвець. Самоназва карачайли. Але це умовно. Я, навіть, не відаю скільки різної крові в мені тече. Моя народність утворилася десь у ХІІІ столітті в результаті змішання місцевих гірських племен з аланами, болгарами, кипчаками і ще бозна з ким.
На позір він був яскраво вираженою, як у нас прийнято казати, особою кавказької національності. Але говорив цей карачаєвець чистою російською мовою, без характерного для кавказців акценту. (Вже пізніше я дізнаюся, що він, крім рідної, карачаєво-балкарської та російської, своєї офіційної мови, чи, як казали, мови спілкування, вільно володів французькою, німецькою та англійською).
— І, навіть, розумію хінді, — додав і зітхнув, і надовго вмовк.
З Індії, де він між ділом практикувався в хінді і почалася його по-суті смертна біда.
Він був чи не єдиним моїм літературним персонажем, власне, моєї невгамовної професії журналіста, з яким мені спершу — зізнаюсь як на духу, — наче аж страшно було ознайомитись. (А втім, страшно без «наче»). Себто вступати з ним в контакт, перед тим, як писати задуманий нарис Чи що там вийде. Мужністю — правди ніде діти, — я не відзначаюся, хоробрістю, звагою теж. Не герой, одне слово, який відчайдушно пре на амбразури не задумуючись над наслідками. Але повагавшись, зваживши всі «за» і «проти» та яку небезпеку могло принести мені це знайомство, я все ж таки вирішив пересилити свою тривогу й пішов з ним на контакт. За принципом: що буде, те й буде! Двічі не вмирати, а раз не минувати. А все тому, що Урмат Бек належав тоді — та й тепер належить, як що тільки ще живий, — до прокажених, з якими до того мені ще не доводилося спілкуватися, але жахів про подібну категорію хворих я і наслухався, і начитався чимало.