Але це було малою утіхою. Я не уявляв свого життя без сім’ї, без друзів. Але нічого вже змінити не міг. Все хтось вирішив за мене.
І я дійшов до думки, що така воля Аллаха. А все зваживши, вирішив… жити. Тобто вибрав те, що важче. Не таке просте як смерть.
Аллах послав мені життя.
Він і тільки Він вільний розпоряджатися моїм життям. Як Він вирішить, так і має бути. Та й не виключено, що це Він посилає мені випробування, які я мушу витримати достойно. Перефразовуючи одного російського поета, я б сказав: померти в цьому світі не трудно, жити — значно трудніше. Тож кожна людина має відстраждати своє, виділене їй Небом. Мав відстраждати і я, випити свою чашу сповна. Наперекір всьому! Аллах дав мені життя і долю в Ніч Призначення (за мусульманським віруванням, ніч, у яку Творець визначає долі всіх людей, які живуть на Землі) і я мушу прожити його…
Бажано навіть достойно.
Серед таких же приречених бідолах, як і я. Та ще серед безпомічних лікарів, з якими я, до речі, люблю грати в шахи, але я тоді був ображений — на увесь білий світ! Як ніби він був винним у моїй біді і повторював рядки свого улюбленого поета про те, що
Я тоді, повторюю, був ображений на увесь світ білий, який — як я сьогодні певний, — все ж таки прекрасний, і — унікальний. Бо невідомо чи є ще де у безмежному Всесвіті бодай один такий! Тепер я радуюсь кожному новому дню… Сонечко зійшло і добре, і — прекрасно. А тоді я на світ білий вергав громи і блискавиці моїх образ.
Але перед тим, як мій слід назавжди зникне за колючкою лепрозорія, треба було тут, на волі, вирішити останні проблеми. І заодно обірвати — раз і назавжди! — всі зв’язки з життям, зі своєю сім’єю на яку я вже не мав права, і ще живим вмерти для цього світу і його людей.
З вимріяним фахом — геолог, з покликанням — наука, — хочу я цього чи не хочу, вже покінчено. Віднині я ніхто. Просто приречений каліка — яка вже тут наука як у мене вже і самого життя не було, а сам я був хоч ще й живим, але вже мертвим, у сорок неповних років. То яка наука, яка кар’єра для мертвого, хоча ще й тимчасово живого.
Додому я теж вирішив не повертатися. Бодай аби попрощатися. Я не мав на це права. Заразити дружину і сина? Дому, як і сім’ї, в мене вже не може бути. Дім і сім’я для прокаженого відомо які — лепрозорій за колючим дротом. Я вже знав його адресу в тодішньому есересері: Україна, одна з південних її областей. Та й прощатися це значить зізнатися дружині й синові, що я прокажений. А для чого це їм знати? Щоб потім вони все життя терзалися? Чи не жорстоко це буде з мого боку? Та й Мамаджан моя тоді буде і не дружина, і не вдова. То для чого їй все життя зазнавати болю і горя? Чи не краще буде, якщо я раптом помру. Або ще кращі загину. Одержавши похоронку, дружина поплаче, поголосить якийсь час й згодом заспокоїться. Адже давно відомо: час лікує. Аллах посприяє, вийде вона заміж, створить нову сім’ю.
А, знаючи, що я в лепрозорії, побиватиметься за мною все життя — не дружина, не вдова, а хтозна і хто. Ні, краще буде, якщо я для неї «загину». Та це й не буде перебільшенням, адже я вже і справді загинув. Хоча ще й живий.
Урмат Бек відіслав дружині «офіційного» — як він мені потім розповідатиме, — листа. Буцімто з Індії. Про власну загибель. Про те, що «ваш чоловік, кандидат наук, геолог У. Бек, такого— то року народження, перебуваючи в Республіці Індія в службовому відрядженні загинув внаслідок нещасного випадку і похований на південному схилі гори Айнамуді» — є там така.
— А вже тоді дорога мені прослалася одна — в лепрозорій. Туди, куди звозили заражених лепрою в СРСР. Дізнавшись де лепрозорій, поїхав сам. Добровільно.
Знаючи, що дорога моя в один кінець. Назад з лепрозорію таким, як я, дороги немає. Хіба на той світ, а він не забариться. На ногах у мене вже були відкриті рани, але якось я таки дістався лепрозорію… Де мене й прийняли як стовідсотково їхнього хворого. Де я живу й нині. Ось уже десятий рік. А втім, час для мене зупинився. Мені все одне яке сьогодні число. А втім, я не знаю яке. Чи який рік на планеті Земля. І все одне яке число чи який день буде завтра і який рік згодом наступить, і скільки мені годочків виповниться…
— І всі ці десять років ваша дружина Мамаджан…
— Очевидно, вона вже не моя, а якщо й моя, то — колишня.
— Ваші дружина і син певні, що ви загинули в Індії десять років тому? Внаслідок нещасного випадку в горах?