З січня, коли було вчинено напад і по травень Віктор Ільїн, колишній офіцер міліції, який тихо божеволів доки й не збожеволів до того, що почав стріляти по урядовому кортежі біля Боровицьких воріт Кремля, перебував у слідчому ізоляторі. І хоч він вчинив збройний напад на найвищу в країні посадову особу, та ще і «вірного ленінця», видатного діяча Комуністичної партії, Радянської держави, міжнародного комуністичного і робітничого руху, Генерального секретаря ЦК КПРС, члена Політбюро ЦК, Голову Ради Оборони, двічі Героя Радянського Союзу, Героя Соціалістичної праці, Маршала Радянського Союзу (УРЕ, — т. 2) і т. д, і т. п., але так і невтямки чому слідчі органи швидко втратили інтерес до терориста, якому тільки випадок зашкодив прикінчити того видатного на порозі Кремля. Та й саме слідство — диво з див! — велось чи не абияк. В кінці травня зловмисника було відправлено до Казанської психлікарні. Звідтоді й на роки Москва про Віктора Ільїна, терориста-любителя, а загалом невдаху, здавалося, міцно забула. Як казав один з героїв безсмертної комедії Грибоєдова: подписано и с плеч долой!
А коли й самого об’єкта нападу не стане і в країні з’явиться новий генсек, — «творческий полицейский» Ю. Андропов, то й поготів. (Чи не тому й виникла чутка, що мовляв, це він, голова КДБ організував замах на Брежнєва, щоб самому зайняти його місце).
Згадали Ільїна вже після розпаду СРСР журналісти, жадібні до сенсацій. Та й свобода слова (і не тільки слова) прийшла, нечуване до того, явище в есересерії — пиши про що хочеш і про кого хочеш. Тоді ж в деяких московських газетах з’явилися про нападника матеріали. І, навіть, була зроблена спроба виліпити з нього героя — «борця з режимом», але пишуча братія швидко й вгамувалася — на героя він явно не витягував. Це навіть не замполіт Спірін, який на есересерівському підводному човні підняв повстання і вирушив до Ленінграду валити комуністичний режим, за що й був швидко розстріляній.
У 1988 році Віктора Ільїна, як такого, що не є небезпечним для суспільства, з Казанської психлікарні перевели до такого ж закладу в Ленінграді (але хтось же за нього поклопотався?), де режим був значно м’якішим і не нагадував тюремний. Кажуть, він шкодував, що своїм вчинком завдав шкоди безневинним людям — космонавтам Береговому, якому осколком поранило обличчя. Ніколаєву, якому куля зачепила спину, мотоциклісту, якого поранив і водія другої машини, якого поцілив, на жаль, смертельно… В цій частині свого замаху він шкодував. А ще він шкодував, що його замах на Брежнєва виявився невдалим і він так і не спромігся прикінчити лічно дорогого Леоніда Ілліча. За віщо? А хто його знає. Як кажуть, мотиви злочину так і залишилися невідомими. Може, й справді людина страждала психічним розладом і одного разу її спало на думку: а давай, мовляв, я вгепаю Брежнєва, га? Подивимося, що з цього вийде. Може й справді мені тоді веселіше стане жити?
Так чи не так (а чи як ще невмирущий Шельменко в таких випадках обережненько підкреслював: «… усе так, та тільки трішки будучи, не так»), проте на заваді здійснення маячної ідеї-фікс молодшому лейтенанту МВС Віктору Ільїну (достовірний факт) став тібетський кіт Лама. Всього лише кіт, але він і врятував тоді життя Леоніду Брежнєву. — Що було, то було.
Історія зафіксувала десятки достовірних випадків, як домашні тварини (хоча б ті ж коти чи собаки, — а гуси, кажуть, навіть Рим колись врятували), відчуваючи наближення біди спасали від неминучої загибелі своїх господарів, які нічого і не підозрювали. (Факт, але тварини на відміну від хомо сапієнса володіють якимось особливим чуттям невідомим людям). А то все були звичайні амурчики чи бровки, а пухнастий талісман Далай-лами не мав собі рівних.
Хочте вірте, хочте, як кажуть, перевірте. Хоча суть не тільки в Ламі, Лама всього лише привід поговорити про дещо.
Отож, розказавши вам цю історію, дорогий читачу, хочу насамкінець нагадати слова Олександра Пушкіна, якими він закінчує згадувану тут «Казку про золотого півника»:
В ЗОНІ ВІЧНИХ СНІГІВ
Це знаменитий йога, про якого ми оце хочемо вам розповісти, там жив — у зоні вічних снігів. З доброго дива, з власного хотіння, а не з чийогось злого повеління. Дуже шанований, як мені розказували. Відлюдник — уявляєте, відлюдник, себто той, хто добровільно зрікся людей, шанований. За церковною традицією таких самітників у нас називають пустельниками. Або ще — анахоретами — як величають релігійних подвижників, як і живуть у відлюдних місцях — пустелях, пущах, печерах…