Кому воно, даруйте, потрібне?
Життя таке. Бодай і омолоджене, бодай і довге, якщо біля тебе немає людей, а до тебе, в зону вічної мерзлоти ніколи не приходить — і не прийде, — весна?
ІНТЕРВ’Ю НА ЧОРТОРИЇ
— Дивись, Тимошко, що воно? — запитав водовоз свого товариша.
— То, брат, чорти! — рішив Тимошка і перехрестився.
… А треба вам, панове-добродії, одразу ж зізнатися як на духу: до того випадку, що недавно лучився зі мною на Чорториї і про який я оце забаг щонайправдивіше вам розповісти, я живого чорта і в живі очі не бачив. Жодного разу. Не та, як кажуть, компанія. А чорта плачучого й поготів… (Ви можете уявити чорта, який сльози ллє? Я ні. А тут довелося одразу ж побачити: і натурального дідька, і такого, що сльозу пустив. В одній личині.
Про це й мова.
Ми з ним попередньо домовилися — правда, по телефону. (Звідки в мене чортячий телефон? Сіє — моя професійна тайна, журналіст я, врешті-решт та ще й письменник). Отож, домовилися зустрітися саме, а Чорториї, бо де ж іще в Києві можна здибатися з представником нечистих сил, як не на річці, що носить їхнє ймення? Якщо на знаменитій Лисій горі на свої шабаші збираються виключно відьми, то чорти й про це всі знають — на Чорториї. Це такий (для непосвячених) протік в заплаві Дніпра. Починається нижче гирла Десни і впадає в Дніпро в районі Києва перед Дарницьким мостом. Заплава заболочена, в ній багато озер та чорних чи не бездонних — в крайньому разі підступних, — ковбаней — найзручніше місце для різного чортовиння! (Чорториями ще називають великий вир, глибоку яму у якій вода аж вирує— клекоче. І все це, кажуть, є на дні дніпровської протоки, тож і кубляться там чорти (по сучасному — тусуються, риють чортом на дні, тому річечку прозвали Чорториєм ще зі слов’янських часів).
Ну, а чорт… Пардон, що повторюю всім відоме: буцімто забобонними уявленнями — хоч які тут забобони, реальність, панове-добродії, реальність! — чорт — надприродна істота, що втілює в собі зло і має вигляд темношкірої людини, але з козячими ногами, хвостом і ратицями. Ще й здається, зі свинячим писком — п’ятачок такий маленький з двома дірочками, як ото в електророзетці… Правда, нині дехто уникає називати їх — темношкірих, з рогами, хвостом і ратицями та писком свинячим — бісами чи чортами, щоб не подумали, що вони якісь забобонні маловіри. Придумали архінауковий зворот на означення цих типів: «трасцендентальна істота з негативною енергією» — гм-гм… Про те чорта як не називай, а чорт він і є чорт!…
Отож, подумав я так, аж тут… Ба, ба!.. Про вовка промовка… Аж гульк!..
З-за старої груші, що її, пригадується, позаминулої осені розчахнула навпіл блискавка (мабуть, нечистий на ній сидів!) і вигулькнула вона — істота надприродна!
А втім, спершу вискочив просто молодик — як на Закарпатті кажуть файний. На голові — елегантний моднющий капелюх, що його він поштиво підняв, вітаючись (я тоді й загледів, що над скронями в нього ріжки, теж елегантні):
— Здрасті…
Приємний молодий чоловік. Коли б не ріжки під капелюхом, не писок— розетка, не хвіст, не копитця, не… Гм-гм… Так ось він насправді який, злий дух?!
Ні, ні, я не злив дух, — відразу ж чи не з порогу відмів мій візаві
— непохвальну хоч і справедливу характеристику його особистості та фізіологічної будови. — Не біс, не дідько, не сатана, не нечиста сила, як ви про нас пишете…
— А хто ж чорт… е-е, пан буде?
— Чорт. Просто чорт. Скромно і почесно, і відповідає історичній правді. Як кажуть, прошу любить і жалувати…
«Хай тебе відьма любить» — подумав я.
— Відьма мене й так любить, — ов-ва, він може читати чужі думки. Треба з ним бути обережнішим.
— Не думай про мене нічого лихого то й не знатиму твоїх думок. Звати мене Антипко, і я готовий до твоїх запитань, пишучий пане.
— Ов— ва! І в чортів є імена?
— Аякже. Як і в людей. Хіба ми гірші…
«Чорт вас зна» — подумав було я і схаменувся — він же мої думки може читати.
— В деяких краях України так чортів взагалі називають — антипи. А в мене ім’я таке. Тож почнемо… Пляшку, як домовлялися по мобілці, прихопив? Нині задарма інтерв’ю навіть чорти не дають.
Я поставив на пеньок «Українську з перцем». Пили. Нахильці.
Спершу я сьорбнув, потім він хлобизнув. Добряче. Я закусив солоним огірком, що його завбачливо прихопив із собою і запропонував було цю закусь і йому, але він занюхав хвостом (на кінці його придатку до задньої частини тіла — розкішна китиця), запевнивши, що так йому смачніше. Крякнув задоволено.