— До речі, — богатир раптом чомусь підозріло витріщився на мене зі своєї верхотури. — Ти хто така, козявка? Чого узбережжям колобродиш? А дозвіл у тебе є?
— Який… дозвіл? Я приїхав на риболовлю, а вздрівши твою величність, вирішив познайомитись ближче — коли ще така нагода трапиться? Із справжнім богатирем поспілкуватися.
— Гм… — ще більш підозріло. — З якою… такою метою познайомитись зі мною? Щось ти не викликаєш у мене довір’я.
— Та хоча б для того, щоб інтерв’ю взяти.
— Ти-и??? У мене??? А дозвіл у тебе є?
— Які д-документи? — аж розгубивсь я. — Який ще дозвіл?
— А такі… Яка-небудь ксива з підписом і печаткою, що засвідчила б твою особу. А то… Ходять тут… усякі. Інтерв’ю йому забаглося взяти… До речі, що за інтерв’ю? Про що інтерв’ю? Дозвіл у тебе є?
— Та який дозвіл?
— Інтерв’ю брати. Мандат, кажу, на се діло маєш? Багато вас тутечки тиняється. Візьмеш інтерв’ю та й підеш, а мені потім клопіт-морока.
Відповідай за тебе. Тож викладай як на духу: хто такий і хто уповноважив тебе на інтерв’ю?
— Редакція…
— От і давай папір від своєї редакції, — загримів так, що я аж пригнувся — добре, що встиг за скелю вхопитися… — Ходять тутечки усякі… Підозрілі типи. Дам тобі інтерв’ю, не знаючи хто ти за тип, а потім не обберешся халепи. Ні, давай мандата. На бланку, з підписом та круглою печаткою.
Без документа у наш час не можна. Документ має таку силу, що навіть ми, богатирі, проти нього безсилі. Та й потім… Кажу, мало, що може трапитись. А з папірцем інша річ. Може тоді я й дам тобі інтерв’ю. А то…
— … ходять тутечки усякі, — вихопилося в мене.
— Ага, усякі. Відповідай потім за вас. А я дотримуюсь букви папірця та правила: довіряй, але перевіряй.
— Та немає в мене… папірця. Вдома посвідчення залишилося. Збирався ж на рибалку — які документа?
— А нема документа — нема й інтерв’ю, — як відрізав велетень і додав своє улюблене: — Ходять тутечки… усякі! Рибалок з себе видають. А ти потім отвічай за них. Запитають мене в інстанціях: кому давав інтерв’ю? А ти певний, що він має право на інтерв’ю?.. Що я тоді скажу, га? Що не знаю хто ти такий? Ні, як би чого не вийшло. Краще зайвий раз підстрахуватися щоби потім лікті не кусати. А раптом ти виявишся не той, за кого видаєш, себе га? Га-а??? — заревів, і я ледве на ногах утримався, тільки й урятувало, що встиг міцно вщепіритись у прибережну скелю. — Відповідай потім… Багато вас тут ходить. Востаннє кажу: давай документа?
І крикнув так, що мене таки відірвало від рятівної скелі і наче вітром видуло з тих країв…
«Еге-ге, — думав я повертаючись додому з невдалої рибалки. — Може ліліпутів серед велетнів і справді немає, а ось велетні, мабуть, таки є…»
І невідомо на кого розгнівався.
— Ходять тутечки… усякі!.. Документи їм давай. Ну, дам, а раптом…
Як — би чого не вийшло, коли запитають: ти кому документи давав? Відповідай, потім…
Але ні-ні, та й майне іноді думка: а жили ж колись, а були ж колись вони — великі люди.
КРІЗЬ ТЕРНИ ДО ЗІРОК
ІЗ ЩОДЕННИКА АСТРОБІОЛОГА Н. КОСМІЧНОГО КОРАБЛЯ «ГЕЛІОС»
ЯКОГОСЬ ТАМ… НОРМАЛЬНОГО ЧИСЛА РОКУ 2007.
БОРТ КОСМІЧНОГО КОРАБЛЯ «ГЕЛІОС».
… До речі, хто такий «Геліос»? В лапках і без… За які— такі заслуги його ім’я чомусь носить наш корабель? Наша спільна домовина На найближчі 12-13 місяців в крижаному мороці космічного безуму… Геліос… Геліос… Щось ніби знайоме. Треба якось при нагоді пригадати…
А поки що ми летимо. На Марс. Наш політ все ще триває чомусь успішно.
В один кінець політ займе десь із шість місяців. (До речі, стільки це днів? Треба якось при нагоді підрахувати). Та стільки ж назад. Ні фіга собі! Добрий рік без жінок. Чи та НАСА здурила, коли жодної представниці прекрасної половини з нами в космос не відправила?
Але так, чи інак, а ми вже пролетіли 4,5 місяців. Наша програма називається дещо поетично: «Крізь терни до зірок». Ми — першопрохідці. Перші хоробрі. Треба триматися. За нами про проторених шляхах-дорогах підуть інші. Результати нашого експерименту по виживанню в умовах космічного польоту знадобляться іншим. Тим, хто полетить за нами. Якщо полетить…
Через терни до зірок! Правда, поки що до планети Марс, але й це не мало. Ми — летимо. Все ще чомусь летимо і все ще чомусь успішно. І хай нас чекатимуть не лаврові вінки, а тернові — ми цим будемо пишатися тільки. Вперед наш вірний «Геліос», вперед! Через оті саме, як їх — терни. До отих самих, як їх — зірок! Ура і так далі!