Судячи з яскравості нового світила, його появу повинні були побачити в Індії (ось тільки липень там — місяць затяжних дощів, коли все небо закутане хмарами), в Європі, на Середньому Сході і навіть в Америці, на Американському континенті — але даних про те не збереглося. Правда, американські індіанці залишили запис у вигляді піктографії, викарбувавши на скелі петрогліф, яким і зобразили появу в небі гості. Але піктографії розшифрували лише у 1955 році.
І тільки у 1978 році виявили свідчення, що цю подію зафіксували й на Середньому Сході. Там християнський лікар Ібн Буттан із Багдаду, який жив у Каїрі до кінця 1052 року (або початку 1053-го), а потім перебрався в Константинополь, записав, що в сузір’ї Близнюків десь між 12 квітнем 1054 року і 1 квітнем 1055 року було видно незвичну зірку. Коли були зроблені спеціальні уточнення і поправки на змінення напрямку полярної осі Землі за останні дев’ять століть, виявилося, що це положення зорі-«гості» в сузір’ї Близнюків відповідає сучасному положенню тієї зірки-«гості» в сузір’ї Тільця.
Але знову загадка. Якщо глянути неозброєним оком в тому напрямку, де колись за свідченням китайських астрономів була незвичайна зоря-«гостя», там нічого… немає. Правда, на фотографії цієї ділянки зоряного неба, зробленій з допомогою телескопів, можна побачити об’єкт, що його дев’ятсот років тому бачили в Китаї навіть при яскравому денному освітленні. Виявилось, те, що сьогодні видно в туманності, є залишком вибуху, який бачили 4 липня 1054 року китайські астрономи, під час якого зоря втратила більшу частину зовнішньої оболонки. Ось такі зорі, що раптово вибухають, і отримали назву наднових.
НАДНОВІ ЗОРІ — змінні зорі, блиск яких протягом кількох днів зростає у сотні мільйонів разів, а потім повільно спадає. Назва — за аналогією з назвою нові зорі, але відображає значно більші масштаби явища. У максимі блиску світність наднових зірок порівняна з сумарною світністю всіх зірок її галактики або навіть перевищує їх. До початку 20-х років ХХ ст. в різних галактиках зареєстровано понад 500 наднових зірок. Останні спалахи наднових зірок в нашій Галактиці спостерігалися 1572 і 1604 років. Вважають, що причиною спалаху наднової зірки є колапс гравітаційний, що призводить до вибуху з викидом речовини і утворенням нейтронної зорі. Широко відома Крабоподібна туманність — залишки галактичної наднової зірки, спалах якої спостерігали у 1054 році.
КОЛАПС ГРАВІТАЦІЙНИЙ — наростаючий процес стиснення матеріальної системи під діянням власних гравітаційних сил. Становить великий інтерес у зв’язку з проблемами еволюції зір. Згідно з сучасними астрономічними уявленнями, тривалий час свого існування зоря перебуває в рівновазі: гравітаційні сили, що намагаються стиснути її речовину, врівноважуються силами тиску нагрітого (унаслідок термоядерних реакцій) газу, який протидіє стисненню. В міру вичерпування в надрах зорі запасів термоядерної енергії може початися колапс гравітаційний. Якщо він не зупиниться, зоря перетворюється на чорну діру, при цьому поле її тяжіння зростає настільки, що ніякі сили не в змозі зупинити стиснення; починають грати роль ефекти, які описуються загальною теорією відносності, і тому ця стадія називається релятивістським колапсом гравітаційним. Якщо ж процес стиснення зорі зупиниться в її центральній частині (внаслідок розігріву при стисненні), то ударна хвиля, що виникає при цьому, зриває, скидає із зорі зовнішню оболонку (маса якої може становити більшу частину зорі), що спостерігається у вигляді спалаху наднової. Коли маса залишку не перевищує приблизно двох мас Сонця, то зоря стає стабільною надгустою нейтронною зорею, яка ототожнюється з пульсаром. Якщо ж маса залишку перевищує дві маси Сонця, він перетворюється на чорну діру. Теоретично у стан колапсу гравітаційного можуть прийти й інші космічні тіла, наприклад, ядра галактик. — УРЕ, т. 5, ст. 272.
«Кожний житель Землі з ранніх років звикає до вигляду нічного неба, повного таємничих зірок, що загадково мерехтять. Одним із вражаючих, хоч іноді й не усвідомлених спостережень людини є відчуття незмінності зоряного неба протягом всього її життя, що дає відчуття причетності до вічності.
Але насправді зорі, як і люди, народжуються, живуть і помирають. Тільки відпущений їм строк неспівставимо більший людського. Найважливішим завоюванням науки XX ст. є те, що сьогодні вчені можуть детально розповісти про всі стадії життя зірки, їм відома таємниця зоряної енергії і ті бурхливі процеси, що супроводжують народження нових зірок і ще більш грандіозні катаклізми, якими може закінчитися життя деяких із них». — Дж. Нарлікар, астрофізик, автор книги «Від чорних хмар до чорних дірок».