Фантазії… Але й таке може бути, тож будьмо оптимістами.
Всесвіт може виявитися таки справді безмежним (це нам теж важко уявити, адже на Землі ми звикли, що все має свій кінець). Точніше, за нашим Всесвітом вигулькне колись інший (в іншому вимірі), за ним ще… ще… ще один… І так до безконечності.
Можливо, між всесвітами існують невідомі нам переходи— тунелі. З одного в інший. Користуючись яким, можна швидко перебратися з одного всесвіту в інший. А втім, це за умови, що як у перехідних тунелях, так і в інших всесвітах фізичні закони будуть такі, як у нас. Бо якщо вони виявляться іншими — бодай на порядок — люди просто миттєво загинуть, а кораблі їхні анігілюють, перетворившись на кванти світла й тепла. Але так чи інакше, а поки що може з нашою допомогою Всесвіт себе пізнає. Бо ми — люди — мозок Всесвіту, його розум і його свідомість. Адже без нас — якщо ми єдині розумні істоти, що сумнівно, — Всесвіт просто не буде знати, що він… Існує.
… То чому б і не знайти собі планетку для життя — в інших сузір’ях, і не перебратися на неї і далі продовжувати — у нових галактиках — рід людський.
А нам — хіба звикати до переселення?
З історії відоме «Велике переселення народів» (В. п. н.) — сукупність етнічних переміщень в Європі в IV-VII ст., головним чином з периферії на територію Римської імперії. Причиною В. п. н. були соціальні зрушення в племен, які переміщувалися (розклад племінного ладу, формування класового суспільства) і кризова ситуація, що склалася в Римській імперії. Близько 370 року гунни перейшли Волгу і разом з алланами рушили на германські племена готів, які займали Північне Причорномор’я. Восени 376 року під натиском гуннів частина вестготів оселилася на території Римської імперії. Протягом V ст. германські племена розселилися на території Західної Римської імперії, утворивши ряд королівств у Північній Африці (429-438), бургундів у Північно-Східній Галії (476), вестготів у Південно-Західній Галії (480), остготів в Італії (493). Англи, сакси, юти в V-VI ст. завоювали Британію. В 568 році лангобарди утвердилися в Північній і Середній Італії. В VI-VII ст. слов’яни заселили Балканський півострів. Велике переселення народів спричинило падіння Західної Римської імперії та заміну рабовласницького ладу феодальним на всій території колишньої Римської імперії». — УРЕ, т. 2, ст. 160-161.
Взагалі, колонізація для землян відома здавна. Процес заселення і господарського освоєння земель своєї країни («внутрішня колонізація») відбувався в Західній Європі в XI-XIII ст. У XIII-XV ст. російськими людьми були колонізовані райони Півночі, пізніше — Поволжя, Сибір, Далекий Схід, Причорномор’я, Північний Кавказ. Організація ж поселень, переважно землеробського плану за межами своєї країни — це вже зовнішня колонізація, переселенська. Почалася вона з кінця 3 тисячоліття до н. е. ассирійцями; в 1-му тисячолітті виникли античні колонії. Жвавіша колонізація територій на інших континентах почалася в епоху Великих географічних відкриттів, коли утворювалися переселенські колонії в Північній Америці, Австралії, Новій Зеландії, Південній Африці тощо.
У Київській Русі незаймані землі (внутрішня колонізація) почали заселяти у IX-XII ст. Особливо цей процес посилився вже в Україні починаючи з ІV (інтенсивніше століттям пізніше). Рятуючись від панської неволі, українське селянство масово втікало на південь, у пониззя Дніпра в незаймані, що тоді здавалися дикими, безкраї степи, де й засновували слободи (від «свобода», селища, де живуть вільні від феодальної залежності люди). Так зароджувалося славне, ніким не скорене українське козацтво, що досягло своєї величі вже в часи Запорозької. Січі.
«Українські степи вабили людину своїми неліченими багатствами. Але в той же час вони боялися їх. Людину лякали не тільки бездоріжжя, звірі, гади та отруйні мухи. Найбільшим, найнебезпечнішим ворогом були татарські хижаки. Проте, здавалося, і від цього ворога було легше відбитися, як від панів.
До широких українських степів і прямували втікачі.
Зрозуміло, нелегко було втекти від пана. Панські посіпаки пильно наглядали за селянами. Як тільки хтось тікав, зараз же посилали погоню. І горе чекало того, хто попадав до рук безжалісних гайдуків. Якщо пани не могли переслідувати втікачів— селян власними силами, то зверталися за допомогою до державної влади. Тоді воєводи, старости й інші урядники посилали за втікачами озброєні загони. Ось чому тікали завжди тільки наймужніші й найвідважніші люди, саме ті, кому воля була дорожчою за життя, хто не боявся не тільки дати збройну відсіч панам, але й сміливо йшов у степ назустріч татарським загарбникам.