Выбрать главу

Цей прилад міг миттєво заморозити людину. Щоправда, медицина ще не вміла оживляти звітрифіковані людські тіла: жертви катастроф, які зберігались у ємностях з рідким азотом, очікували у вічному спокої майбутнього воскресіння.

Це відкладання лікарської допомоги на невизначене майбутнє видавалося багатьом людям жахливим дезертирством, обіцянкою порятунку без будь-яких гарантій. Однак у медицині то був прецедент і унікальний, і поширений водночас. Адже перші трансплантації мавпячих сердець смертельно хворим людям теж викликали подібну реакцію обурення й жаху. Зрештою, опитування водіїв показало, як мало вони покладаються на вітрифікаційну апаратуру, адже їхня професія була новою, а смерть, що в ній причаїлася, — старою, як усі людські починання. Отож і Анґус Парвіс, пересуваючись важкими кроками поверхнею Титана, зовсім не думав про чорну цямрину над головою, що світилася червоною кнопкою всередині прозорого ковпачка. З надмірною обережністю він вибрався на бетонні плити космодрому, щоби випробувати там Діґлатор. Тієї ж миті до нього повернулося знане з давніх-давен відчуття, що він одночасно неймовірно легкий і важкий, вільний і скутий, неповороткий і прудкий — єдине, з чим можна було порівняти такий стан, це відчуття водолаза, якого підіймальна сила води позбавляє ваги тіла, але середовище чинить йому опір тим більший, чим швидше він хоче рухатися. Прототипи планетарних машин ламалися після кількох годин роботи — вони ще не мали блокіраторів рухливості. У новачка, котрий зробив кілька кроків велетоходом, складалося враження, ніби весь фокус дитинно простий, і тому коли він хотів виконати просте завдання, наприклад, при спорудженні будинку, прокласти ряд траверсів на його стінах, то розвалював стіну і гнув залізну арматуру, перш ніж усвідомлював це. Але машина із запобіжниками також може підвести невправного водія. Прочитати цифри крайніх навантажень так само просто, як перегорнути підручник з лижного спорту, проте ніхто ще не став майстром слалому завдяки такому підручнику. Анґус, добре знаючи тисячники, відчув уже за незначного прискорення, що підвладний йому велет має майже подвійну масу. Висячи у заскленій кабіні, немов павук у химерній павутині, він одразу ж погамував рухи ніг і навіть зупинився, щоби в уповільненому темпі зайнятися гімнастикою на місці. Переступав з ноги на ногу, нахиляв тулуб у боки і лише після цього кілька разів обійшов навколо своєї ракети.

Серце в нього билося прискорено, однак усе йшло без помилок. Перед ним простяглася безплідна бура долина у низьких хвилях туману, далекі промені прожекторів визначали кордони космодрому, а під контрольною вежею видніла маленька постать Ґоссе, здалеку схожа на мурашку. Довкола панував тихий, ненабридливий шум. Вуха з кожною хвилиною чіткіше розрізняли звуки, розпізнавали басове тло основних двигунів, яке переходило у докірливе буркотіння — при різкому гальмуванні стотонних ніг, що він їх викидав уперед. Він уже вловлював хоральний поклик гідравліки, бо мастило бігло тисячами труб у циліндри, щоби поршні могли рівномірно піднімати, згинати й ставити на бетон кожну ногу, взуту в танк. Анґус дослухався до делікатного приспіву гіроскопів, які допомагали йому утримувати рівновагу. Коли одного разу спробував виконати різкіший поворот, велет виявився недостатньо поворотким, і хоча мотори слухняно ревли на всю потужність, він загойдався, проте не вийшов з-під контролю, бо Анґус умить пом’якшив поворот, збільшивши його радіус.

Потім він почав бавитися, піднімаючи багатотонні брили за краєм бетонованого майданчика, й коли у них вгризалися чіпкі клешні, з брил викрешувались іскри, чулися скрегіт і хрускіт. Не минуло й години, а він уже цілком освоїв Діґлатор. До нього повернувся знайомий стан, який досвідчені оператори звуть «вростанням людини у велетохід». Бо кордони між ним та велетом стиралися, і рухи велета ставали вже його власними рухами. Щоб закінчити тренування, Анґус здерся досить високо на щебеневий осип. Досяг такої вправності, що з гуркоту брил, розчавлених його ногами, відчував, скільки можна вимагати від велета, якого вже встиг полюбити. І лише тоді, коли зійшов до тьмяно освітлених смуг космодрому, в переповнену самовдоволенням свідомість голкою вп’ялася думка про майбутню експедицію разом з міркуванням про те, що Піркс та ще двоє, ув’язнені в таких самих велетнях, не лише застрягли, а й зникли у цьому неосяжному проваллі Титана. Сам не розуміючи навіщо — чи то для додаткового тренування, чи щоби попрощатись, — він обійшов корабель, яким прилетів сюди, і перемовився кількома словами з Ґоссе. Керівник уже стояв біля Лондона — за скляними шибами вежі. Анґус їх добре бачив. Ґоссе сказав, що про долю зниклих досі нічого не відомо. Анґус на прощання високо підніс залізну правицю. Можливо, комусь би цей рух видався патетичним чи навіть блазенським, однак для Анґуса він замінив усі слова. Зробивши плавний поворот назад, Анґус заклав до єдиного монітора, розміщеного під стелею, голографічний знімок місцевості майбутнього маршруту, ввімкнув покажчик азимуту разом із проекцією шляху і дванадцятиметровими кроками рушив у дорогу.

Два види пейзажів характерні для найближчих планет Сонячної системи. Доцільно впорядкований кожен ландшафт Землі — планети, яка породила життя, бо в ньому все має своє призначення. Напевно, так було не завжди, однак мільярди років органічного життя зробили свою справу: барви квітів існують саме для того, щоби приваблювати комах, а хмари потрібні, щоби зрошувати дощем ліси та пасовиська. Кожна форма і кожна річ мають бути корисними. А такі вочевидь збиткові утворення, як льодовики Антарктиди чи гірські пасма, що є винятком з правила, дикий, хоч, може, й гарний непотріб, — теж, можливо, потрібні. Людина, яка береться обігрівати полюси або змінювати течії рік, щоб оживити безводну пустелю, за освоєння одних територій розплачується втратою інших, порушуючи кліматичну рівновагу біосфери, збалансовану тяжкою працею еволюції. Оберігаючи темрявою підводних істот, а при потребі освітлюючи їхній рух люмінесценцією, не океанські глибини пристосовувалися до них, а навпаки: ця темрява покликала до життя саме такі створіння. На планетах, де ще не виникло життя, де лиш у підземному царстві, в печерах і горах несміливо пробивається творча сила природи, не уярмлена, не підпорядкована жодним цілям, не «обтесана» у боротьбі за існування, вона мільярди років із безмежною терплячістю творить із крапель соляних розчинів фантасмагоричні ліси сталактитів і сталагмітів. Але такі відхилення не є помилкою в планетарній роботі, хоча планети, затиснуті кам’яними склепіннями, не можуть показати свого розмаху. Тому-то й виникає враження, що все це — не довершене явище природи, а лиш інкубаційний період її наступних перетворень.

Водночас на безводних планетах, таких як Марс або Меркурій, висушених всепроникним сонячним вітром, що безупинно дме від материнської зірки, — там поверхня пустельна й мертвотна, адже всі форми, що могли би виникнути, роз’їдає шалений жар, перетворюючи їх на попіл і виповнюючи ним чаші кратерів. І лише на планетах, де панує смерть, вічна та спокійна, де не працюють жорна й сита природного відбору, формуючи кожну річ за законами виживання, відкривається простір для гідних подиву витворів матерії. Нікого не наслідуючи, нікому не підвладна, вона виходить за межі людської уяви.

Саме тому фантастичні краєвиди Титана так вразили його перших дослідників. Люди ототожнювали порядок із життям, а безлад — з нудною мертвотністю. Треба було побувати на зовнішніх планетах, на Титані, найбільшому з їхніх місяців, щоби зрозуміти всю хибність цього категоричного висновку. Неймовірні дива Титана — чи позірно безпечні, чи підступні — спершу, якщо дивитися на них здалеку, видаються хаотичними нагромадженнями. Однак зовсім інша картина постає, коли зійдеш на поверхню цього місяця. Страхітливий холод простору, в якому сонце хоча й світить, та вже не гріє, виявився не гальмом, а радше стимулом творення. Щоправда, такий стимул дещо уповільнив процеси, та, можливо, саме цим він відкрив природі поле для діяльності. Планеті, де не існувало життя, а сонце не виявило своєї руйнівної сили, планеті, спрямованій у вічність, він дав той необхідний вимір, що став передумовою творчості. Дав їй час, у якому один чи два мільйони років просто нічого не важать.