Дощ та вітер гойдали ниттям ослабленої сіті. Темпе вийняв із всюдихода біосенсор і почав водити його дулом понад горбками. Стрілка раз по раз стрибала в червоний сектор шкали, потім верталася назад — і знову показувала пік, збуджувана метаболізмом не якихось живих мікроорганізмів чи мурах, а мабуть, китів або слонів, немовби вони цілими стадами позагрузали в набряклому водою ґрунті. До контрольних ста хвилин залишалося сорок сім. Повернутися до ракети і чекати? Шкода часу, а найгірше те, що він може проґавити щось раптове. В уяві вже почали невиразно вимальовуватися правила гри: квінтяни не нападають, а тільки розставили перепони, щоби він скрутив собі в’язи, якщо так дуже цього хоче. Тож далі роздумувати було нічого. І Темпе заходився рішуче виймати з контейнера знаряддя, щоби перестрибнути на той бік рову. Надів реактивний літальний апарат, застромив у кишеню саперну лопатку, надів лямки рюкзака, в який засунув біосенсор, і, розуміючи, що така спроба не завдасть берегові жодної шкоди, застосував спершу ракетницю, яка стріляє териленовим тросом. Уперши її в лівий лікоть та цілячись низько в протилежний укіс, вистрелив. Трос розмотався зі свистом, і гаки вп’ялись у берег, але коли Темпе потягнув трос до себе, розмоклий ґрунт ураз попустив. Тоді він відкрив клапан, і стиснене повітря зі шумом легко підняло його, мов на тренувальному полігоні. Він пролетів понад темним ровом з мулистою водою на дні та, зменшуючи тягу, яка била його по ногах холодним тремтячим повітрям, опустився на завчасу набачене місце за горбком, схожим на величезну безформну хлібину зі шерехатого азбесту. Черевики його роз’їхалися в болоті, але він устояв. Тут було не надто круто. Його оточували пузаті, присадкуваті ліплянки попелястого кольору зі світлішими смугами там, де хлюпотіли струмочки води. Покинуте в тумані сільце примітивного негритянського племені. Або кладовище з могильними горбиками. Вийнявши з рюкзака біосенсор, Темпе спрямував його на шерехату випуклість за крок попереду. Стрілка затремтіла біля червоного максимуму, як слабкий вольтметр, приставлений до потужної динамо-машини. Тримаючи перед собою важкий оптиметр із висунутим дулом, наче зброю, готову вистрелити, Темпе оббіг довкола сірого шкаралупчастого горба, що випнувся з глини. Черевики залишали глибокі сліди, які зразу ж заповнювала каламутна дощівка. Він біг угору схилом від одного безформного буханця до іншого. Приплюснуті згори, вони перевищували його на півзросту. Саме для мешканців заввишки з людину. Але ніде не було й сліду якихось входів, отворів, віконець, амбразур. Не могли це бути ні зовсім глухі й безформні бункери, ні трупи, поховані в зашкарублих могилах. Хоч би куди він повернув оптиметр, скрізь кипіло життя. Для контролю Темпе спрямував дуло у власні груди. Стрілка відразу перемістилася із краю у центр шкали. Обережно, щоби не пошкодити, він засунув біосенсор у рюкзак, вихопив складану лопатку з кишені на холоші скафандра, став навколішки й почав копати здатливу глину. Інколи лопатка різко скреготала об щось тверде, він відкидав від себе липку мазь, вода швидко заповнювала яму, котра дедалі глибшала. Нарешті Темпе наштовхнувся на якусь горизонтальну мережу. Коренева система петрифікованих грибів? Ні, це були товсті, гладенькі, круглі дроти і — що його найдужче вразило, — не холодні й не гарячі, а просто теплі. Задиханий, вимащений багнюкою, він підхопився з колін і вдарив кулаком по волокнистій шкаралупі. Вона м’яко увігнулася, хоча була досить тверда, й набрала попередньої форми. Він уперся в неї спиною. Крізь нитки дощу бачив інші горби, сформовані так само недбало. Деякі, зближені між собою, утворювали круті вулички, які вели вгору схилом і щезали в тумані.
Раптом Темпе пригадав, що біосенсор — дводіапазонний: має перемикач для кисневого і безкисневого метаболізму. Кисневий обмін речовин він уже виявив і тепер підніс оптиметр угору, витер рукавицею розмазану на склі глину, перемкнув на анаеробний метаболізм та приставив до шерехатої поверхні. Стрілка забилася не надто швидким, розміреним пульсом. Аероби разом із анаеробами? Хіба таке можливе? Він на цьому не розумівся, але тут ніхто, мабуть, нічого не втямив би. Брьохаючи багном під зливою, він припадав до все нових і нових горбків. Метаболічні пульси відрізнялися між собою темпом. Може, там одні сплять, а інші ні? Немовби бажаючи розбудити тих, які спали, Темпе гамселив кулаками в шерехаті опуклості, але це не змінювало пульсу. Він так розігнався, що трохи не впав, наткнувшись в одному з переходів на линву натягу антени, яка підіймалася навскоси до невидимої в молочному тумані небосяжної сіті. Хронометр уже давненько попереджав його дедалі вищим, тривожнішим тоном. Темпе навіть не помітив, як минуло сто дванадцять хвилин. Як він міг так загаятися?! Що ж тепер? Він долетів би до ракети за три-чотири хвилини, але газу в резервуарі вистачило б максимум на двістіметровий стрибок. Ну, нехай тристаметровий. А до всюдихода... до нього більше шести миль. Щонайменше п’ятнадцять хвилин... Спробувати? А якщо «Гермес» ударить раніше, і він, його посланець, загине тут не як герой, а як останній дурень? Темпе помацав рукою, шукаючи держак лопатки, але марно: кишеня була порожня.
Він забув лопатку біля розкопаної ями. Де її тепер шукати в цьому лабіринті?..
Темпе замахнувся біометром, який тримав обіруч, й ударив ним у шерехату шкаралупу; він бив по ній доти, аж поки вона тріснула і з тріщини вирвався жовто-білий пил, як із порхавки, показуючи не очі істот, захованих у підземній камері, а монолітні поверхні глибокого розрізу з тисячами дрібних — мов навпіл розрубаний сокирою буханець хліба з тягучим сирим закальцем усередині. Він замахнувся для нового удару... але так і застиг з піднятими руками: небо над ним спалахнуло сліпучим блиском. «Гермес», відкривши вогонь по щоглах антен поза межами космодрому, наскрізь пробив хмари, дощ за мить випарувався білою парою, зійшло лазерне сонце, термічний удар оголив у великому радіусі від туману й хмар усі нагірні схили, що, скільки сягав зір, були вкриті юрмищами голих, беззахисних бородавок, і коли небосяжна павутинна сіть разом з антенами, які ламались у полум’ї, впала на нього, він зрозумів, що побачив квінтян.
