Якість не тільки визначає наявне буття якої-небудь речі, воно також є її межею, намічає її перехід в інше, а те, в свою чергу, має своє кінечне. Кінечні речі “женуть себе далі”, далі свого буття. Ставши іншим, предмет знову прагне далі, за свою границю. Цей ряд можна продовжувати до нескінченності.
Якщо хто-небудь зосередиться на такім уявленні про нескінченність, коли вона протилежна кінечності, то він одержить так звану “дурну нескінченність”, неістинну. Остання містить у собі протиріччя, оскільки передбачається, що є щось кінечне і є щось нескінченне, і обоє вони виступають як два окремих світи. Дійсна ж, істинна нескінченність пов’язана з кінечним. Наочним прикладом такої єдності Гегель називає коло, замкнуту геометричну фігуру, що не має ані початку, ані кінця. Цей образ дає можливість зрозуміти зміст наступної категорії - для-себе-буття, у якій відображається і конечність, і нескінченність буття. Для-себе-буття полягає у такому виході за свої межі, що воно нескінченно повертається до себе, напр., нескінченно співвідноситься тільки із собою.
Далі Гегель переходить до категорії кількості. Кількість є характеристика предмета, яка байдужа до його буття. Кількість не усуває буття предмета, але тільки до певної межі, досягши якої, предмет втрачає свою якість. Так поєднується кількість і якість; категорією, що виражає цю єдність, є міра. Міра вказує на кількісні межі, у яких предмет зберігає свою якість, своє буття як такий собі предмет. Це - своєрідний інтервал перебування предмета як певного предмета. Самі по собі кількісні зміни, скільки б вони не відбувалися, характеризуються поступовістю лише доти, доки не досягають границі міри, кінця інтервалу. Перехід же в нову якість здійснюється як стрибок, тобто поступовість припиняється. Тут Гегель зауважує, що чисто кількісний поступовий рух уперед припиняється абсолютно тільки з якісної сторони, коли відбувається стрибок у нову якість. Що ж стосується самих по собі подальших кількісних змін, то вони можуть і далі продовжуватися. Але і цього мало. Якісні зміни в тому самому носії чергуються в такому порядку, що створюють деяку “вузлову лінію відносин міри”. Те, що можна назвати носієм вузлової лінії відносин міри, приводить нас до думки про наявність деякого субстрату, як неусувної основи всіх змін, “певної матерії”. Так буття переходить у сутність.
Пізнання не обмежується фіксацією різноманіття наявного буття, воно припускає подальше поглиблення, коли буття розглядається як сутність. На етапі сутності немов зникають попередні визначення буття, але не зовсім. Визначення у сфері сутності мають іншу природу, ніж процес визначень у сфері буття. Сутність виступає першим запереченням буття на шляху до поняття, вона знаходиться між буттям і поняттям, складає їхню середину. Визначення сутності через ряд категорій чимось нагадують попередні (завдяки механізму зняття), але тут вони носять рефлективний характер, тобто як відображені в іншому, вторинні.
Сутність Гегель розглядав у трьох вимірах: спочатку як рефлексію в саму себе, потім як явище і, зрештою, як дійсність. У кожнім з названих вимірів думка рухається за допомогою багатьох важливих категорій, з приводу яких у природознавстві й історії філософії проходили жваві дискусії і мали місце серйозні розбіжності. Вкажемо на деякі з них.
Так першою категорією Гегель називає видимість. Видимість виникає, коли ми прагнемо розглядати безпосередність буття стосовно сутності. Безпосереднє буття речей ми вважаємо за ширму, що ховає сутність; і коли говорять: усі речі мають сутність, то цим хочуть сказати, що насправді вони не такі, якими нам здаються. Ця форма даності нам речей і є видимість. Наявність видимості дало, згідно Гегелю, привід для розвитку скептицизму, а також ідеалізму Лейбніца, Канта і Фіхте. Одні використовували у своєму вченні термін “феномен”, інші - “явище”, але це все - “видимість”. Видимість виникає в ситуації, коли сутність береться як щось безпосереднє (за аналогією з наявним буттям). Конструктивний хід категорій продовжується тоді, коли ми розглядаємо видимість сутності у самій собі, а це є рефлексія.
Серед понять, що визначають рефлектуючу сутність, Гегель розглядає тотожність, відмінність, протилежність, протиріччя. У розділі про підставу Гегель вводить такі категорії як “форма”, “зміст”, “матерія” і “умова”. Усі вони сприяють всебічному визначенню сутності. За наявності підстави й умови, здійснюються існування. Сутність у своєму існуванні є явище. Тут у Гегеля зустрічається одне цікаве висловлення: “все, що є, існує”. Воно наштовхує на важливість розрізнення речі й існування, подібно тому, як розрізняють щось і його буття.