До західників відносились і представники так званого Московського гуртка О. І. Герцен (1812-1870), М. П. Огарьов (1813-1877).
Західники вважали, що Росія у своєму подальшому розвитку повинна йти шляхом Заходу, засвоювати європейську науку. Вони майже не цікавились релігійними питаннями, та якимось божественним призначенням православної Росії. Дехто з західників став прихильником соціалізму. Фігурою, яка стояла на роздоріжжі слов’янофільства і західництва, і від якої до певної міри йдуть обидві течії, є П. Я. Чаадаєв. Тому розглянемо спочатку особливості його світогляду.
Чаадаєв Петро Якович (1794-1856). Навчався у Московськім університеті, брав участь у визвольній війні з Наполеоном. З 1823 до 1826 жив за кордоном, зустрічався з Ф. Шеллінгом і пізніше листувався з ним. З 1829 р. почав писати трактат
„Философические письма”. Закінчив над ним роботу у 1831 р. У 1836 р. журнал „Телескоп” опублікував перший лист з цього трактату, після чого почалися переслідування і редактора журналу, і автора. Чаадаев був оголошений божевільним, а журнал закритий. Повторно перший лист був опублікований тільки у 1906 р., а в 30-х роках минулого століття були опубліковані за кордоном ще 2-5 листи.
Таке одностайне ставлення офіційних властей (від імператора Миколи I до комуністичних лідерів Радянського Союзу) до творчості Чаадаева пояснюеться тим, що вже у першому листі він критично оцінює Росію, вихваляє Захід і підкреслює, що Росія неначе створена для того, щоб показувати іншим народам як не слід жити.
Світогляд Чаадаева є релігійним за своєю суттю. Буття він тлумачить як випромінювання Бога або „вищої світової свідомості” і поділяє його на три форми: матеріальне буття (природа), історичне буття (життя людей) і духовне буття. Остання форма виражає світову творчу енергію безпосередньо, а інші форми опосередковано: природа розкриває ідеальну сутність через тілесне, а історія - через життя й думки людей.
У пізнанні Чаадаєв розрізнював два шляхи:
1) звичайний, що базується на чуттєвій і розсудковій діяльності;
2) одкровення, яким людина досягає пізнання загальних законів буття.
Герцен Олександр Іванович закінчив фізико-математичний факультет Московського університету. З 1834 р. був у засланні. З 1842 р. вийшов у відставку, а 1847 р. знаходився у еміграції, де організував вільну типографію і вів пропагандистську боротьбу з царатом.
Герцен не дуже цікавився метафізичними питаннями, хоч і був добре обізнаним у філософії. Найбільше філософське значення мають його „Письма об изучении природы”. У центрі твору - проблема єдності буття і мислення. Герцен критикує ідеалізм за те, що він відриває свідомість від реальної основи і розчиняє природу у розумі. Критикує одночасно й матеріалізм. Свою власну позицію називає реалізмом.
Герцен вказує, що матеріальний світ знаходиться у постійній взаємодії, русі, розвитку. Історичний поступ природи завершується людиною. Без людини, підкреслював він, природа б не мала в собі смислу. Свідомість довершує природу, через людську свідомість природа самоусвідомлює себе, і тому історія мислення є продовженням історії природи, а закони мислення то є усвідомлені закони буття.
Критикує він емпіризм і раціоналізм як крайнощі і підкреслює: „Опыт и умозрение - две необходимые, истинные, действительные степени одного и того же знания”.
11.2. Філософія В. С. Соловйова
Володимир Сергійович Соловйов (1853-1900) після закінчення Московського університету ще рік навчався у Московській духовній академії. У 1874 р. захистив магістерську дисертацію „Кризис западной философии”, а у 1880 р. - докторську „Критика отвлечённых начал”. На викладацькій роботі у Санкт-Петербурзькому університеті перебував зовсім недовго і решту життя провів у вільній творчості. Це є, мабуть, найбільш оригінальний і систематичний філософ Росії, який вплинув на багатьох своїх сучасників і послідовників. Впливу його творчості зазнав увесь той напрямок, який ми звемо „російська релігійна філософія”.