Що ж стосується процедури деконструкції метафізичного філософування і понять метафізики, то ця процедура означала для представників постмодернізму врешті-решт спротив диктату «логоцентризму», «фоноцентризму» та іншим «ізмам», що походять від окремих, історично й культурно відібраних, сторін бінарних опозицій. Мета деконструкції - розхитати уявну непорушність метафізичних понять, віднайти в них «розриви» у смислах, послабити принцип тотожності на користь «відмінності», «розрізнення». І тут можна тепер перейти до наступних популярних серед постмодерністів термінів.
Відмінність (difference) та розрізнення (differAnce). У філософії традиція вживання цих термінів сягає меж виникнення самої філософії, коли найперші античні онтологічні вчення прагнули відповісти на питання про співвідношення відмінності й тотожності речей, намагалися віднайти основу тотожності. Однак для Дерида увага до цих термінів була спричинена більш близькими до нього авторами (Гегелем і де Сосюром) та власними задачами. Зокрема щодо Гегеля Дерида у трактуванні співвідношення пари «тотожність/відмінність» висуває на перший план відмінність, а не тотожність, і відмовляється від тлумачення Aufhebung як зняття, оскільки у гегелівській філософії зняття складає механізм збереження тотожності у процесі розвитку речей. Спростування думки про домінування тотожності можливе навіть без апеляції до прикладів із самої реальності. Як філософ, працюючий з текстами, а не з предметами, Дерида поділяє загальну постсруктуралістську позицію щодо тексту. Будь-який текст і навіть текст, автор якого спирається на ідею ідентичності смислу, містить відмінності у значеннях, у смислах є розриви, приховані неспівпадіння. Мають місце «несмисловідмінні» відмінності, народжуються нові смисли. Разом з тим Дерида додає ще одну операцію, названу ним розрізненням (differАnce). У французькому differAnce, яке відрізняється від difference не звучанням, а тільки написанням, відчуваються деякі інші значення відмінності, а саме - відрізнятися, не бути тотожним; запізнюватися (відстрочуватися у часі і відсторонюватися у просторі); відрізнятися в думках. Все це видається Дерида важливим для аналізу текстів.
Розсіяння (dissemination). Мовний смисл цього слова - розподіляти, розкидати, розпорошувати. У Дерида він означає процес, яким значення будь-яких термінів розподіляються у мові, ніколи не завершуючись. Усім спробам встановити смислову єдність тексту Дерида протиставляє дію, спрямовану на розсіяння смислу. Смисл тексту залишається незбагненним через приховані в ньому протилежності, здолати які неможливо.
Навіть ці, наведені для прикладу, терміни з творів Дерида свідчать про спрямованість практики постмодернізму на руйнування основ традиційного філософування. Той лінгвістичний поворот у філософії, який стався у середині ХХ століття, означав у особі постмодернізму використання апарату лінгвістики і супутних їй наук проти метафізки як основи традиційного філософування.
12.3.6. Прагматизм
Ця філософська течія виникла ще в 70-х роках XIX ст. в США і є найбільш оригінальним внеском американців у філософську думку. Після Другої світової війни інтерес до прагматизму дещо знизився, однак у останні два десятиліття ряд провідних американських вчених знову звернулись до ідей прагматизму. Тож наведемо деякі відомості про цей філософський напрямок.
Саме слово “прагматизм” походить від грецького слова πράγμα (діло, дія, обставина). Центральне питання, котре порушує прагматизм, є таке: що є знання і як його слід оцінювати. Традиційно філософія вбачала в знаннях копію, відображення реальності. Відповідно й оцінювалось знання з боку його відповідності реальності. Прагматизм же запропонував вбачати в знаннях людський інструмент для дії, для досягнення певних цілей. Тому представники цього напрямку оцінюють знання виключно під кутом зору його корисності для досягнення цілей. Мислення, пізнання розглядається не як відображення реальності самої по собі, як вона існує незалежно від людини, а як засіб для вирішення життєвих задач, що постають перед людиною.
Засновником прагматизму був Чарльз Пірс (1839-1914). Пірс почав зводити знання до віри, під якою він розумів готовність чи звичку діяти певним способом. Процес пізнання він розглядав не як перехід від незнання до знання, а як перехід від стану сумніву й вагання до впевненої думки, до стійкого вірування, яке може скеровувати дію. Життя часто ставить людину у різні скрутні становища, у невизначені ситуації, у яких вона спочатку не знає, як себе вести, як діяти. Такі стани є причиною сумніву, такого собі тривожного положення, якого людина хотіла б якомога скоріше позбутися, адже воно роздратовує її і гальмує дію. Саме від прагнення подолати сумнів ми починаємо мислити, пізнавати. За Пірсом, початок будь-якого дослідження, міркування - сумнів, а кінець - набуття вірування, тобто звички діяти певним чином.