Істину Пірс визначає як таке усталене вірування, до якого по кожному питанню, що вивчається, дійшла б необмежена спільнота всіх компетентних дослідників, якби процес дослідження продовжувався безкінечно довго. Тобто істина як ідеал віднесена у безкінечно далеке майбутнє. До цього ідеалу прагне кожне дослідження, абсолютна істина виступає регулятивною ідеєю, однак у конечному дослідженні вона залишається недосяжною. Будь-яке наукове знання завжди містить у собі можливість помилки. Істинним на певний момент визнається те, відносно чого спільнота науковців не має вагомих сумнівів. Наближення до істини можливе лише через безперервне виправлення помилок, через висунення більш досконалих гіпотез.
Оскільки Пірс наново трактував природу пізнання, він висунув і нове розуміння значення понять, якими оперує наше мислення у процесі пізнання. Значення поняття є тим, що поняття виражає, і звичайно поняття визначається через його відношення до об’єкта. Пірс визначає значення поняття через його відношення до суб’єкта, оскільки його цікавить те, що поняття значить для суб’єкта. Свій знаменитий принцип Пірс формулює так: наше поняття про об’єкт є поняття про всі практичні наслідки, що випливають з дій з цими об’єктом. А практичні наслідки складаються з двох компонентів:
1) які у нас відчуття викликає дія певного об’єкта;
2) як ми діємо, як поводимо себе на основі цих відчуттів.
Поняття про ці два види наслідків і буде нашим повним поняттям про об’єкт.
Пірс вважав, що його принцип допомагає позбутися зайвих суперечок, заснованих на непорозуміннях, які випливають з нечітких ідей та понять у разі, коли ми не враховуємо можливі наслідки їх вживання. Одночасно він стверджував, що абсолютна істина недосяжна: повне осягнення об’єкта повинно охоплювати знання всіх практичних наслідків дій з цим об’єктом, а множина таких дій незчисленна.
Ч. Пірс заклав основи прагматизму, а розвинув його в окреме філософське вчення Вільям Джеймс (1842-1910). Саме він чітко сформулював центральну ідею прагматизму: думки є істинними, якщо вони виявляються корисними, тобто здатними допомогти нам у досягненні наших цілей. Таке розуміння істини засноване на певному розумінні реальності і свідомості. Первинна реальність для людини - це неупорядкована, хаотична сукупність відчуттів. З такого безладдя свідомість виокремлює те, що потрібне індивіду, що відповідає його потребам та меті і дає змогу пристосуватись до довкілля. З первісного хаосу кожна людина створює свій окремий світ, нам немов дається мармурова брила, а ми самі викрешуємо з неї статую. Про зовнішній світ можна сказати, що він є, проте не можна сказати, що він є щось певне, це ми йому надаємо певність.
Ось із такого розуміння реальності й свідомості і випливає прагматичне розуміння істини. Словом “істина” ми позначаємо ідеї, що стали корисними. Слово ж “корисний” Джеймс розуміє дуже широко: користь може бути як матеріальною, так і інтелектуальною, напр., інтелектуально корисна та ідея, яка надає порядок, ясність нашому мисленню. Користь може бути й емоційна (коли ідея заспокоює нас, допомагає долати невпевненість і страх) або моральна (коли вона налаштовує жити у мирі й згоді з людьми). Джеймс вважав, що філософія важлива постільки, оскільки вона може дати людині практичні орієнтири щодо поглядів, котрих варто дотримуватись. Прагматизм він розглядав як метод ладнання філософських суперечок, як засіб оцінки філософських світоглядів з огляду на їх практичні наслідки для людського життя.
Ідеї прагматизму розвивав і Джон Дьюі (1859-1952), який своє вчення називав “інструменталізмом”. На його думку, мислення - це засіб, інструмент вирішення проблем. Ідеї є проектами вторгнення в існуючі умови, вони можуть бути корисними чи некорисними, проте істинними чи неістинними їх вважати не можна.
Дьюі уславився головним чином як реформатор у дусі прагматизму системи освіти у США. Освіта, на його думку, повинна спрямовуватись на те, аби навчити методам вирішення конкретних задач, що постають перед фахівцем, і не вчити загальним, абстрактним принципам.