- позовна давність — строк для захисту порушеного права в суді: загальний строк для громадян складає 3 роки, а для організацій - 1 рік, скорочений строк складає півроку;
- давність виконання обвинувального вироку - термін, після закінчення якого обвинувальний вирок, якщо він не був виконаним, вже не може бути виконаним (він може складати 3, 5 і 10 років);
- давність притягнення до кримінальної відповідальності — термін, після закінчення якого особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності за злочин (3,5,10 років); при цьому враховується і можливість призупинення строку давності в разі скоєння нового злочину;
- необхідна оборона — поняття, що містить і таку складову, як відсутність часу на виклик допомоги з боку правоохоронних органів;
- тимчасова непрацездатність, тимчасова відсутність, тимчасові мешканці, тимчасові працівники тощо — поняття, які також зберігають в собі часовий вимір.
Приводом для обговорення теми «простір у праві» можуть бути численні приклади вживання в правових документах понять, що несуть у собі ознаку «просторовості»: місце проживання, місце виконання обов’язку, місце позбавлення волі, встановлення підсудності з точки зору місця проживання, юрисдикція з точки зору територіальної приналежності.
Наведені плани представленості простору й часу свідчать про їх людський вимір, про те, що сприйняття природи не відокремлене від загальної орієнтації людини в світі, куди відносяться також явища соціального й загальнокультурного порядку.
2.2. Природне середовище в життєдіяльності людей
Якими б не були цікавими і корисними знання про Всесвіт, проте людей більше турбують ті природні умови, з якими вони мають повсякденні справи. І тому у науковому і політичному вжитку частіше використовують поняття «географічне середовище» або «природне середовище». Перше поняття ввів і активно вживав у своїй 19-томній праці «Нова всесвітня географія. Земля і люди» французький географ і анархіст за політичними переконаннями Елізе Реклю (1830-1905). Завдяки працям Г. В. Плеханова (1858-1918) воно було довгий час поширеним у марксистській літературі. Під географічним середовищем розумілась та частина природи, а саме географічна оболонка Землі, в якій розгортається історичний процес. Однак з другої половини минулого століття узвичаївся термін «природне середовище», оскільки географічна оболонка, як показав технічний прогрес, вочевидь, вже не обмежує просторові межі людської діяльності.
Тому нині можна сказати так: природне середовище — це та частина природи, яка оточує людей і впливає на них та на яку вони самі впливають своєю виробничою діяльністю. Поняття природного середовища відразу наштовхує на бачення за ним принаймні двох початкових аспектів.
По-перше, воно констатує такий простий факт: природне середовище є зовнішнім природним оточенням, довкіллям, де перебувають люди. У фокусі цього аспекту ми зауважуємо, що не лише люди, а й усі окремі предмети неживої й живої природи також перебувають у природному середовищі. Ніякої особливої відзнаки людей тут ще не видно. Ставши умовно на місце окремого дерева, комахи або тварини і прослідкувавши їх життєву долю з їх власного «суб’єктивного» центру, ми вбачатимемо у сукупності всіх інших природних створінь середовище для перебування наших обранців. Одні предмети можуть бути пасивними «суб’єктами», наприклад, нерухомий камінь, дерево, а інші наділені здатністю активно існувати в пошуках їжі й умов для розмножування. Всі такі взаємовідносини окремих «суб’єктів» загалом і складають те, що зветься природою. Люди, до певної міри, також підпадають під таку схему розгляду, оскільки вони створені з тих же хімічних елементів, що й інші живі істоти, споживають природну речовину, пересуваються в просторі і складають разом з іншими загальну природну тотальність. Оскільки ж ми вдалися до розгляду природи відносно такого центру бачення як людина й суспільство, то ясно, що все довкілля стосовно обраного центру (і для нього) є природним середовищем.