Яке ж відношення між філософією і правознавством відносно права? Тут є суттєва проблема. До деякої міри філософські ідеї представлені в так званій загальній частині правових законів. У ній визначаються ключові поняття стосовно того, про що йдеться в особливій частині. Ясна річ, що не всі базові юридичні терміни завжди проходять етап попередньої філософської фільтрації, в цьому, частіш за все, немає ніякої нагальної потреби. Але буває й так, що інтереси філософії і права можуть збігатися у суті і визначенні фундаментальних понять. Наприклад, досі у вітчизняному правознавстві поширена думка, що найбільш загальним об’єктом злочинів є суспільні відносини. Однак невизначеність поняття суспільних відносин у самій юридичній науці (раніше вона запозичувала його у надто заідеологізованому «історичному матеріалізмі» часів існування Радянського Союзу) дає простір для домислів, відкриває можливість підняти оцінку будь-якої кримінальної дії до такої висоти, з якої вона, буцімто, складає безпосередню загрозу основам суспільства. В той же час, якщо згадати наведений раніше філософський рівень аналізу поняття суспільних відносин, стає зрозумілим, що смисл цієї категорії має дуже віддалене відношення до безпосередньої практики юриста, оскільки ні прямо, ні побічно нікому з його «клієнтів» не дано усунути об’єктивні засади тих «материкових» відносин, що визначають фундамент соціальності. Вони можуть бути зовсім невідомі навіть і законодавцю. У своїй практиці звичайний правник не працює з таким рівнем абстракції. Він має справи з питаннями юридичного захисту власності, життя, здоров’я людей, захисту політичної системи, але може іноді страждати на хворобу бачення у випадках цілком конкретних злочинів не менше як вселенські масштаби наслідків, як замах на суспільні відносини в цілому. Здається, що в злочинних діях окремих людей немає загрози суспільним відносинам, хоч як абстрактна можливість така постановка питання може набути смисл, але лише в тому випадку, коли зростання кількості протиправних дій досягне критичної маси, коли непокора охопить абсолютну більшість населення. Але й тоді це означатиме, що йдеться про тотальну зміну самих підвалин суспільних відносин і функція багатьох статей кримінального права просто втратить своє підґрунтя і свій смисл. Таку абстрактну можливість може передбачити конституція, в якій на державу покладається обов’язок зберігати засади соціальності, тобто фундаментальні суспільні відносини, і то лише до тої міри, до якої люди взагалі здатні об’єктивно відобразити їх у своїй свідомості.
Отже, заглиблення у природу явищ, які стоять за фундаментальними юридичними поняттями, неодмінно веде до філософії. І можна сказати врешті-решт, що філософія права є спробою філософської рефлексії відносно права й теорії права. Призначення філософії права можна вбачати в тому, щоб прояснити (з’ясувати смисли) поняття теорії права через філософські або загальнокультурні категорії.
Підстави спорідненості філософії й права можна пошукати і в історичній площині. Такі підстави лежать у традиціях практичної філософії. Здавна, починаючи з античної класики, предметом філософії вважались також вчинки людей, тобто сфера, де події визначаються людською волею. Традиційно все, що детерміновано волею людини, включалося до праксису (практики) і воно досліджувалося практичною філософією. Мова йде про мораль, право, політику, господарську діяльність. Мораль і право здавна попадали у поле зору філософів і мали спільну назву - звичаї. У звичаях шукали філософи корені природного права, до звичаїв звертались і у випадку необхідності критики позитивного права. Філософсько-правова тематика довго досліджувалась під поняттями «природної справедливості», «природного закону», «метафізики звичаїв» і лише наприкінці XVIII ст. уперше почав вживатися термін «філософія права». Як бачимо, немає нічого неправомірного в претензіях філософії звертатись до будь-якого зрізу реальності, в тім числі й до права, оскільки кожний її вимір стосується світу людей, що емоційно проживається людьми й осмислюється думкою.