Критика Ньютона спрямована перш за все проти того “природознавства”, котре було засмічене натурфілософськими і метафізичними вигадками в дусі картезіанської фізики, а також лейбніцевсько-вольфівської метафізики: вони були поширені на континенті, тобто у Франції та Німеччині. Згадані філософські системи претендували на звання науки в її традиційному поданні, що йшло від Середньовіччя. Науковість визначалась раціоналістичними - дедуктивними - методами і “благородністю” предметів дослідження, їх коло обмежувалось Богом, субстанцією і душею. Ньютон фактично закріпив остаточне відокремлення природознавства від філософії як за предметом, так і за методом. Більш того, практична ефективність і еврістичність ньютонівської науки, підтриманої беззаперечним авторитетом математики, стала зразком науковості взагалі.
Таким чином, шлях розвитку науки було вказано. А як же бути з філософією? Що вона є? В чому її особливий предмет? Яке її відношення до науки? А чи є вона або чи може вона бути наукою? Ось питання, котрі загострились саме в середині XVIII ст. і засвідчили певну кризу філософської думки.
Ще у XVII ст. таких проблем не існувало. Для Бекона, Декарта, Гоббса філософія була символом науки і мова могла йти лише про класифікацію її підрозділів, окремих наук в її материнському лоні або про демаркацію кордонів між філософією та теологією. Розв’язання нових проблем можна було знайти через ретельне дослідження сутності і характеру того знання, яке ми вважаємо науковим, через дослідження розумової праці, котра продукує наукове знання. Тому Юм зосередив увагу на головному: на розкритті механізму утворення загальних понять, без яких не може бути науки взагалі.
Твердження Юма про неможливість однозначно вивести з розуму i раціонально обґрунтувати Снування об’єктів навколишнього світу було поширено ним i на таю очевидні для традиційної філософії надчуттєвi сутності, як субстанція, Бог i матерія. Хоч скептицизм стосувався в цілому нашої спроможності істинного пізнання, проте основний критичний напрямок торкався претензій філософії (“метафізичної філософії”, за Юмом) на звання науки. Так сталося, що критичний пафос англійського мислителя найбільш відгукнувся на континенті, особливо у Німеччині, де панувала лейбніцевсько-вольфівська філософія.
Хрістіан Вольф був популяризатором та систематизатором вчення Лейбніца. Вже сама назва одного з головних його творів “Розумні думки про Бога, світ, людську душу та про всі речі в цілому” досить виразно свідчить про предмет цієї метафізики, про її сходження врешті-решт до Бога. Це була раціоналістична, вкрай формалізована філософія з переважно дедуктивним методом викладення. Розповсюдилась вона не лише в Німеччині, а дійшла і до Російської імперії, де з середини ХVШ ст. була запропонована Синодом до викладання у Києво-Могилянській академії.
Зрозуміло, що внаслідок успіхів досвідного природознавства, зокрема ньютонівської фізики, а також критики раціоналізму з боку англійських філософів, думка Німеччини вимагала своїх реформаторів. I вони з’явились в образі представників так званої німецької класичної філософії. Це насамперед Іммануїл Кант (1724-1804 рр.), Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814 рр.), Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775-1854 рр.) та Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831 рр.).
В історії світової філософії розвиток німецької класичної філософії обіймає відносно невеликий проміжок часу - близько 70-80 років, тобто фактично вік життя однієї людини. Але незважаючи на такий короткий період, ця філософська гілка мала величезний вплив на всю духовну атмосферу Європи. Вона є, перш за все, певним завершенням новоєвропейської філософії. Розум, як її головне поняття, спочатку вважався якоюсь критичною силою, внутрішньо притаманною людині. Для неї, здавалось, не існує абсолютних авторитетів, все може стати предметом розсуду, вся дійсність, адже розум не обмежений ані ззовні, ані в собі самому. Він є повністю суверенним. До того ж підкреслювалась і внутрішня активність цієї сили. Активність розуму було доведено аж до панування над дійсністю, до перетворення на розумних підставах того світоустрою, що склався. Останнє найбільш притаманне було просвітницькій лінії новоєвропейської філософії. З точки зору Просвітництва, розумні підстави, за якими треба було перебудувати дійсність, це ті, які випливають з самої природи речей. Підлягає знищенню все, що не відповідає природі, бо воно є хибним і помилковим, тому - нерозумним.