Якщо це так, то й хода протилежна за змістом має розбуджувати в душі не меншу тривогу. Поважна, некваплива хода того чоловіка, мабуть, тільки роздратувала б людину, не схильну до роздумів; зате натури спостережливі або неврівноважені спізнали б почуття, близьке до жаху, почувши ті розмірені кроки, здавалося, позбавлені життя, але такі важкі, що дошки рипіли під ними, ніби по них хтось раз у раз бив важкими залізними молотами. У тих кроках ви впізнали б нерішучу й важку ходу старого діда або величний поступ мислителя, який тягне за собою цілі світи. Зійшовши з останньої приступки сходів і нерішуче ступивши обома ногами на плиткову підлогу, він на мить зупинився посеред широкого майданчика, куди виходив коридор, який вів від челядні, і звідки можна було потрапити і до зали, і до їдальні — крізь однакові двері, розташовані поруч і майже не помітні на тлі майстерно вирізьблених панно. У цю мить легке тремтіння, схоже на те, яке спричиняє електрична іскра, пробігло по жінці, що сиділа у кріслі; але водночас найніжніша усмішка торкнула її уста, а обличчя, схвильоване очікуванням радості, засяяло, як у італійської мадонни; вона вмить знайшла в собі сили затаїти свій моторошний страх на самому дні душі й обернула голову до різьблених дверей у кутку вітальні, які зворухнулися, а тоді відчинились так поривчасто, що бідолашна жінка здригнулася.
Валтасар Клаас увійшов, ступив кілька кроків, не глянувши на дружину, а може, й глянувши, та не помітивши, і зупинився посеред зали, підтримуючи правою рукою ледь похилену голову. Жахлива мука, до якої ця жінка досі не могла звикнути, хоч переживала її по багато разів на день, стиснула їй серце, розвіяла усмішку й поглибила борозенку на смуглявому чолі між бровами, яка утворюється як слід сильних пристрастей, що спалахують надто часто; її очі наповнилися слізьми, але вона зразу 'їх утерла, глянувши на Валтасара. Годі було без глибокого хвилювання дивитися на главу родини Клаасів. Замолоду він, мабуть, був схожий на того прекрасного мученика, який погрожував Карлові V, обіцяючи стати новим Артевелде; але тепер йому можна було дати років шістдесят — хоч насправді йому не виповнилося й п’ятдесяти — і передчасна старість знищила цю благородну схожість. Його високий стан злегка горбився — чи то робота змушувала Клааса часто нахилятись, чи то спинний хребет скривився під вагою голови. Він мав широкі груди, могутній торс; але нижня частина тіла, хоч і мускулиста, була слабо розвинена, і ця невідповідність у будові тіла, колись, очевидно, збудованого досконало, інтригувала спостерігача і спонукала шукати пояснень, завдяки яким особливостям у способі життя виникла така фантастична зовнішність. Густе русяве волосся, рідко розчісуване, спадало на плечі на німецький зразок, але в безладі, що пасував до химерного вигляду цього чоловіка. На широкому чолі проступали ґулі, в яких Галль поміщав поетичні світи. Ясні, бездонно сині очі іноді раптом яскраво спалахували — таке трапляється, як помічено, у захоплених дослідників таємничих явищ природи. Його ніс — колись, мабуть, бездоганний за формою — тепер подовшав, а ніздрі мовби усе більше й більше розширялися внаслідок мимовільного напружування нюхальних м’язів. Волохаті вилиці сильно випинали, і через те уже збляклі щоки здавалися ще більш запалими; прегарно окреслений рот був затиснутий між носом і коротким, різко задертим підборіддям. Обличчя було не так овальне, як довге; отож наукова система, яка твердить, ніби кожне людське обличчя схоже на голову якоїсь тварини, знайшла б собі зайве підтвердження у Валтасарі Клаасі, в чиїх рисах легко було помітити щось коняче. Його шкіра щільно обтягувала кістки, наче її безперервно сушив таємний вогонь; а вряди-годи, коли він дивився в простір, мовби шукаючи там здійснення своїх надій, так і здавалося, що він вивергає крізь ніздрі полум’я, яке спалювало йому душу. Глибокі почуття, що одухотворюють великих людей, відбивалися на цьому блідому, змережаному глибокими зморшками обличчі, на цьому чолі, насупленому, мов у старого короля, змученого турботами, але насамперед в очах — вони палахкотіли й від цнотливого горіння, підтримуваного тиранічною ідеєю, і від внутрішнього полум’я, яке роздмухував могутній інтелект. Темні круги біля глибоко запалих очей, мабуть, з’явилися внаслідок безсонних ночей та жахливих ударів вічно ошукуваної надії, яка знову й знову відроджувалась. Непробудний фанатизм, навіяний захопленнями в царині мистецтва або науки, проявлявся, крім того, в постійній і чудернацькій неуважності цього чоловіка, про яку свідчили його вбрання та манери, що цілком відповідали дивовижній і страховинній зовнішності. Широкі волосаті долоні були брудні, під довгими необрізаними нігтями виднілися чорні смужки. Його черевики завжди були або нечищені, або без шнурків. У всьому домі лише хазяїн міг дозволити собі таку дивну примху — бути вкрай неохайним. Вкриті плямами панталони з чорного сукна, незастебнута камізелька, збита набік нашийна хусточка, роздертий зеленавий фрак доповнювали те фантастичне поєднання жалюгідного і значущого, яке б у когось іншого свідчило про злидні, породжені порочним життям, але у Валтасара Клааса було просто недбалістю генія. Надто часто порок і геніальність призводять до однакових наслідків, збиваючи з пантелику юрбу. Хіба геніальність — не постійне надуживання, яке поглинає час, гроші, тіло і приводить до лікарні ще скоріше, аніж шкідливі пристрасті? Здається, люди шанують порок навіть більше, ніж генія, бо генію вони відмовляють у кредиті. Мабуть, таємні труди вченого через те так нескоро приносять вигоду, що суспільство боїться розрахуватися з ним за життя, воно воліє поквитатися з ним інакше — не прощаючи йому ні його вбогості, ні нещасть. Хоч Валтасар Клаас ніколи не пам’ятав, де він є і що навколо нього робиться, усе ж таки, коли він відривався від своїх таємничих споглядань, коли лагідний і приязний вираз пожвавлював обличчя мислителя, коли втуплений кудись у простір погляд втрачав суворий блиск і в ньому спалахувало щире почуття, коли він озирався навкруг себе, повертаючись до життя реального і буденного, важко було тоді не віддати належне привабливій красі цього обличчя, тонкому розуму, що відбивався у його виразі. Отож кожен, хто бачив його в такі хвилини, жалкував, що ця людина більше не належить світському товариству, кажучи: «А, певно, гарний він був замолоду!» Поширена помилка! Ніколи Валтасар Клаас не здавався таким поетичним, як тепер. Безперечно, Лафатер захотів би вивчити це обличчя, на якому відбивалися терплячість, чисто фламандська порядність, духовна чистота, де все було широким і величним, де пристрасть здавалася спокійною, тому що дихала силою. Звичаї цього чоловіка, мабуть, були цнотливими, слово — святим, дружба — вірною, відданість — бездоганною; але воля, яка спрямовує ці переваги на користь батьківщині, суспільству або сім’ї, внаслідок фатального збігу обставин дала їм інше призначення. Цей громадянин, якому належало оберігати спокій домашнього вогнища, дбати про достаток, спрямовувати дітей до чудового майбутнього, жив поза колом своїх обов’язків та прихильностей у спілкуванні з якимсь близьким йому духом. Священикові він видався б сповненим благодаті, художник привітав би в ньому великого майстра, фанатик вирішив би, щ