— Валтасаре!
Він машинально обернувся й кахикнув, проте, навіть не глянувши на дружину, пішов сплюнути в один з чотирикутних ящичків, що стояли під стінами на однаковій відстані один від одного, як у всіх оселях Голландії та Бельгії. Людина, чиї думки завжди витали далеко від буденної дійсності, ніколи не забувала, що плюнути слід у плювальницю, — так закоренилася в Клаасові звичка. Дивна увага чоловіка до предметів домашньої обстави була незбагненна для бідолашної Хосефіни й завдавала їй нечу-ваних страждань, але цього разу в серце їй шпигонуло таким лютим болем, що вона вже не могла стриматись і, давши волю всім своїм скривдженим почуттям, нетерпляче вигукнула:
— Я до вас звертаюся, шановний добродію!
— Що ти сказала? — перепитав Валтасар, швидко обернувшись, і метнув на дружину погляд, у якому зажевріло життя і який вразив Хосефіну, наче спалах блискавки.
— Пробач, мій друже, — сказала вона, збліднувши.
Вона хотіла підвестись і подати йому руку, але знеможено відкинулася на спинку крісла:
— Я помираю! — крикнула вона голосом, що уривався від ридань.
Коли Валтасар побачив її в такому стані, з ним — як то буває з людьми, заглибленими в себе, — відбулася різка переміна, і, наче вгадавши таємницю кризи, яку переживала дружина, він підхопив її на руки, відчинив двері до передпокою і так швидко кинувся бігти по старих дерев’яних сходах, аж цілий клапоть із тріском відірвався від дружининої сукні, коли вона зачепилася за пащу одного із страхітливих драконів, що прикрашали перила. Поштовхом ноги він розчинив двері до кімнати, яка правила за спільний передпокій перед їхніми спальнями; але дружинина спальня виявилася замкненою.
Валтасар обережно поклав Хосефіну на крісло, тихо кажучи сам собі:
— О Господи, де ж ключ?
— Дякую, мій друже, — озвалася пані Клаас, розплющуючи очі, — уперше за довгий час я відчула себе так близько до твого серця.
— Куди ж усе-таки подівся ключ? — вигукнув Клаас. — Сюди біжать слуги.
Хосефіна знаком показала на ключ — він висів на стрічці біля кишеньки, пришитої до її сукні. Відчинивши двері, Валтасар поклав дружину на канапу, потім вийшов назустріч переляканим слугам, які підіймалися сходами, й відіслав їх, звелівши накривати стіл для обіду, а тоді поквапно повернувся до дружини.
— Що з тобою, життя моє? — спитав він, сівши біля неї і поцілувавши їй руку.
— Зі мною уже все гаразд, — відповіла Хосефіна, — усе минулося. Шкода тільки, що я не всемогутня, як Бог, і не можу скласти до твоїх ніг усе золото землі.
— Навіщо мені золото? — сказав Валтасар і притяг дружину до себе, обнявши її й поцілувавши в чоло. — Хіба твоє кохання не найдорогоцінніший скарб для мене, моя люба, моя ненаглядна!
— О Валтасаре, своїм голосом ти прогнав з мого серця смуток, але чому ти не розвієш тривоги, яка спостигла нашу родину? Та хай там що, ти такий, як і був, я бачу!
— Про яку тривогу ти говориш, люба?
— Але ж ми розорені, мій друже!
— Розорені?
Він усміхнувся, узяв дружинину руку в обидві свої руки, погладив її і сказав таким ніжним голосом, якого вона давно від нього не чула:
— Може, навіть уже завтра, мій янголе, ми володітимемо справді казковим багатством. Учора, намагаючись розгадати куди важливішу таємницю, я, здається, відкрив спосіб кристалізувати вуглець — речовину, з якої складається алмаз. О моя кохана дружинонько! Через кілька днів ти мені простиш, що я був такий неуважний до тебе. А я справді, мабуть, буваю іноді неуважним. Хіба сьогодні я не повівся з тобою грубо? Але будь поблажлива до чоловіка, який ніколи про тебе не переставав думати, який працював лише для тебе, для нас усіх.
— Годі, годі! — сказала Хосефіна. — Ми поговоримо про все увечері, коханий друже. Я надто страждала від горя, тепер мені аж боляче від радості.
Вона не сподівалася, що його обличчя знову осяє вираз любові, ніжної, як і колись, що його голос зазвучить лагідно, як у давні часи, що вона віднайде, здавалося б, навіки втрачене.
— Гаразд, — погодився він, — увечері ми поговоримо. Я — з великою радістю. Якщо я порину в роздуми й забуду про свою обіцянку, ти мені нагадай. Сьогодні ввечері я облишу свої розрахунки, свою працю й віддамся сімейним радощам, утіхам серця. Бо я потребую цього, моя люба Пепіто, я так за цим знудьгувався!