— Розповіси мені, що ти шукаєш, Валтасаре?
— Ти нічого не зрозумієш, бідолашна дитино.
— Ти так гадаєш?.. Ох мій друже, вже чотири місяці я вивчаю хімію, щоб навчитися тебе розуміти і щоб ти міг поговорити зі мною на цю тему. Я прочитала Фуркруа, Лавуазьє, Шапталя, Ноле, Руеля, Бертоле, Гей-Люссака, Спалланцані, Левенгука, Гальвані, Вольта — одне слово, всі книжки, де йдеться про науку, якій ти поклоняєшся. Тепер ти можеш відкрити мені свої таємниці.
— Ти янгол! — вигукнув Валтасар, упавши перед дружиною навколішки й залившись розчуленими слізьми, аж вона затремтіла. — Тепер ми розумітимемо одне одного в усьому!
— О, я кинулася б у пекельний вогонь, що палає в твоїх горнах, аби тільки почути ці слова з твоїх уст, аби побачити тебе таким, як зараз! — вигукнула Хосефіна.
В передпокої почулися кроки старшої дочки, мати вийшла їй назустріч.
— Тобі чогось треба, Маргарито? — спитала вона.
— Мамо, прийшов П’єркен. Якщо він залишиться обідати, потрібна столова білизна, ви забули її сьогодні видати.
Пані Клаас дістала з кишені в’язку невеличких ключів, подала їх дочці й мовила, показуючи на шафи з антильського дерева, що стояли попід стінами передпокою:
— Візьми, доню, з шафи праворуч, де скатерті «Грендорж».
Потім обернулась до чоловіка й, лукаво всміхаючись, лагідно сказала йому:
— Якщо мій любий погодився на сьогодні знову бути моїм, дай мені його всього цілком, гаразд? Сходи до себе, коханий друже, і перевдягнися, зроби мені таку ласку. Сьогодні в нас обідатиме П’єркен. Скинь із себе своє лахміття, гаразд? Воно все у плямах, бачиш? А оці дірки з жовтими краями — ти, мабуть, обляпався соляною або сірчаною кислотою. Іди і щоб повернувся до мене молодшим. Я перевдягнусь, а тоді пошлю до тебе Мюлькіньє.
Валтасар хотів пройти до себе в кімнату крізь двері, що сполучали її з кімнатою дружини, але забув, що вони були замкнені з того боку. Він пішов через передпокій, де Маргарита саме діставала з шафи скатерть.
Валтасар схопив доньку в обійми, весело повернув до себе й сказав:
— Привіт, моя дівчинко, ти сьогодні дуже гарна в цій мусліновій сукні та з цим рожевим поясом.
Він поцілував її в чоло й ніжно потис їй руку.
Пані Клаас покликала дочку й сказала:
— Маргарито, поклади скатертину на крісло й допоможи мені вдягтися, я не хочу кликати Марту.
— Мамо, тато мене щойно поцілував, — повідомила Маргарита, заходячи до матері. — Він здався мені таким радісним, таким щасливим!
— Твій батько, моя доню, справді велика людина, ось уже три роки, як він працює задля нашої слави та нашого щастя, і тепер він каже, що досяг мети своїх досліджень, цей день має стати для нас усіх святом...
— Наші слуги, мамо, так засмучувалися, завжди бачачи його насупленим, що ми не будемо самотні у своїй радості, — сказала Маргарита. — О, надіньте інший пояс, цей дуже заношений.
— Гаразд, але поквапся, я хочу ще поговорити з П’єркеном. Де він?
— У вітальні, грається з Жаном.
— А де Габрієль і Фелісія?
— В саду, я чую, як вони там кричать.
— Біжи скоріше туди і подивися, щоб вони не рвали тюльпанів! Твій батько ще не бачив 'їх цього року і, може, захоче сьогодні помилуватися ними, коли ми встанемо з-за столу. Скажи Мюлькіньє, хай принесе йому все потрібне для того, щоб перевдягтися.
Коли Маргарита пішла, пані Клаас виглянула у вікно, яке виходило в сад, і побачила, що діти уважно роздивляються жука з блискучими зеленими й плямистими крильцями, якого в народі називають «швачкою».
— Не бешкетуйте, мої любі, — сказала вона, підіймаючи віконну раму, яка ковзала в пазах, щоб провітрити кімнату.
Потім вона тихо постукала в двері, які з’єднували її спальню з чоловіковою, — хотіла переконатися, чи Валтасар знову не поринув у роздуми й не забув про все на світі. Він відчинив їй, і вона весело сказала, побачивши, що він перевдягається:
— Ти ж не залишиш мене надовго саму з П’єркеном? Приходь скоріше.
І Хосефіна так швидко спустилася сходами, що, почувши її кроки, людина стороння ніколи не здогадалася б про її кульгавість.
— Коли пан переносив вас, пані, у спальню, — сказав лакей, перестрівши її на сходах, — сукня зачепилась, і хай би тільки відірвався нікчемний клапоть, так ні, відламалася й щелепа в цієї звірюки, і не знаю, як її туди притулити. Тепер перила зіпсовано, а вони ж були такі гарні!
— Ет, мій любий Мюлькіньє, не клопочи собі голову, це не біда!