— Колись наші художники, — відповів Валтасар, — вивчали різні сполуки та тривкість фарб, піддаючи 'їх дії сонця й дощу. Але ви маєте слушність: матеріальні засоби мистецтва сьогодні розвиваються менше, ніж будь-коли.
Пані Клаас не дослухалася до розмови. Коли нотар сказав, що порцелянові сервізи нині у великій моді, в неї раптом виникла блискуча думка продати масивне столове срібло, яке дісталося їй у спадок після брата, — вона сподівалася, що грішми, виторгуваними в такий спосіб, пощастить сплатити тридцять тисяч франків чоловікового боргу.
— Он як! — відповів Валтасар нотареві, коли пані Клаас знову стала слухати, про що вони розмовляють. — То моїми дослідами цікавляться в Дуе?
— Авжеж, — відповів П’єркен. — Усі чудуються, на які химери ви марнуєте стільки грошей. Учора я чув, як пан голова суду висловив жаль, що людина такого знатного роду, як ви, ударилася в пошуки філософського каменя. Тоді я дозволив собі зауважити, що ви людина надто освічена, аби вперто домагатися неможливого, що ви надто християнин, аби змагатися з могутністю Божою, і надто Клаас, аби гайнувати гроші на якийсь чаклунський порошок. Одначе мушу вам признатися, я поділяю загальний жаль із приводу того, що ви перестали бувати у світському товаристві. І справді, враження таке, ніби вас немає в місті. Далебі, ласкава пані, вам би стало приємно, коли б ви почули, з якою пошаною всі говорили про вас і про вашого чоловіка.
— Ви повелись як добрий родич, відкинувши звинувачення, що, може, й не завдають мені великої шкоди, але виставляють мене в кумедному світлі, — відповів Валтасар. — Ага, то в Дуе вважають, що я розорився! Так от, дорогий П’єркене, через два місяці у нас із пані Клаас річниця нашого весілля, і я влаштую таке грандіозне свято, що мої вельмишановні земляки повернуть мені пошану, яку вони плекають до золотих монет.
Пані Клаас густо зашарілася. Ось уже два роки, як чоловік і не згадував про річницю їхнього весілля. А сьогодні Валтасар був ніжний та ласкавий як ніколи — так у божевільних бувають хвилини просвітлення, коли їхні здібності набувають особливого блиску. Він виявляв надзвичайну уважність до дітей, і його мова чарувала люб’язністю, дотепністю, слушністю зауважень. Цей спалах батьківських почуттів, що не проявлялися так довго, був, безперечно, найрадіснішим святом для дружини; адже знову Валтасар звертав до неї слова і погляд, просякнуті незмінною глибокою симпатією, яка передається від серця до серця і доводить нерозривну єдність почуттів.
Старий Мюлькіньє, здавалося, повеселішав і помолодів, він заходив і виходив з незвичною для себе жвавістю, передчуваючи близьке здійснення своїх таємних сподівань. Несподівана переміна в усій поведінці хазяїна для нього означала навіть більше, аніж для пані Клаас. Якщо родина мріяла про щастя, то слуга — про багатство. Допомагаючи Валтасарові в його трудах, він заразився безумством свого хазяїна. Можливо, він збагнув, у чому суть його досліджень, із тих вигуків, які вихоплювалися в хіміка, коли мета вислизала у нього з рук, можливо, природжена схильність людини до наслідування допомогла йому засвоїти ідеї того, з ким він дихав одним повітрям, — хай там як, а Мюлькіньє перейнявся до свого пана майже забобонним почуттям, до якого домішувалися страх, захват та міркування егоїстичної вигоди. Лабораторія стала для нього тим самим, чим є для народу лотерейне бюро — організованою надією. Щовечора, лягаючи в постіль, він казав собі: «Завтра ми, можливо, купатимемося в золоті».