І прокидався вранці з вірою не менш твердою, ніж напередодні. Прізвище лакея свідчило про його цілком фламандське походження. Колись кожен простолюдин діставав прізвисько, пов’язане або з його фахом, або з місцем народження, або з фізичними особливостями чи духовними якостями. Це прізвисько потім перетворювалося на прізвище, коли такий простолюдин здобував волю і заводив собі родину. Торговця лляним прядивом називали у Фландрії «мюлькіньє», і таким, безперечно, й було ремесло того предка Клаасового слуги, який колись викупився з кріпацтва на волю й став городянином, що, одначе, не завадило нинішньому нащадкові торговця прядивом через якісь життєві невдачі знову перейти в кріпацьку залежність, з тією тільки різницею, що тепер йому давали платню. Отож у прізвищі старого слуги відбивалася чи не вся історія Фландрії, історія її ткацького ремесла й торгівлі. Його вдача і зовнішність не були позбавлені оригінальності. Широке й довгасте обличчя мало форму трикутника й було подзьобане дрібною віспою, що змережувала його безліччю лискучих білих рубців і надавала йому фантастичного вигляду. Він був худий і високий, обличчя його постійно зберігало поважний і таємничий вираз. Очиці, жовтаві, як і гладенька перука в нього на голові, завжди косували. Отож і його зовнішність приваблювала до себе увагу, збуджувала цікавість. Обов’язки підручного, втаємниченого в досліди свого пана, про чиї труди він уперто мовчав, накладали на нього печать чаклунської загадковості. Коли Мюлькіньє ішов Паризькою вулицею, городяни проводжали його зацікавленим і боязким поглядом, бо відповіді, які іноді він їм давав, були темні, наче пророцтва Сивілли, і таїли в собі натяки на казкові скарби. Гордий від усвідомлення того, що пан не може обійтися без нього, він покрикував на інших слуг, часто до них прискіпувався і, ко-ристуючися своєю владою, домагався для себе різних вигод, завдяки яким почував себе майже хазяїном у домі. На відміну від фламандських слуг, які надзвичайно прихиляються до всієї родини свого пана, Мюлькіньє любив одного Валтасара. Мюлькіньє їв хліб із маслом та пив пиво, зберігаючи свою незмінну флегматичність, і в тих випадках, коли пані Клаас була в тяжкій зажурі, і тоді, коли в домі відбувалася якась приємна подія.
Після обіду пані Клаас запропонувала випити кави в саду, біля тюльпанової клумби, розташованої в самому його центрі. Череп’яні горщики з тюльпанами, назви яких були витиснуті на грифельних дощечках, були вкопані в землю так, що утворювали піраміду — її вивершував різновид тюльпана під назвою «драконова паща», якого мав один Валтасар. Ця квітка, відома під науковою назвою Шііра Сіаезіапа1, поєднувала в собі сім кольорів, її довгі вигнуті пелюстки здавалися позолоченими на краях. Вал-тасарів батько, який не раз відмовлявся продати тюльпан навіть за десять тисяч флоринів, уживав таких пильних заходів, аби ніхто не зміг украсти в нього бодай одну насінину, що тримав тюльпан у вітальні й часто милувався ним цілими днями. Стебло квітки — високе, пряме, дуже міцне, чудового зеленого кольору — було в цілковитій гармонії з чашечкою, що відзначалася яскравою чистотою барв, завдяки якій ці пишні квіти й цінувалися так високо.
— Тут у вас тюльпанів на тридцять — сорок тисяч франків, — сказав нотар, поглядаючи то на пані Клаас, то на клумбу, яка мінилася тисячею кольорів.
Хосефіна надто замилувалася квітами, схожими в промінні призахідного сонця на самоцвіти, щоб уловити зміст цього зауваження, просякнутого духом нотаріальної контори.
— Навіщо вам усе це? — провадив, звертаючись до Валтасара, П’єркен. — На вашому місці я б їх продав.
— Ет! Чи мені потрібні гроші? — відповів Клаас, махнувши рукою з недбалістю людини, для якої сорок тисяч франків — сута дрібничка.
На мить запала мовчанка, що уривалася лише збудженими вигуками дітей.
— Глянь-но, мамо, глянь на оцей!
— Який гарний!
— А отой як називається?
— Яка безодня! В ній губиться розум людський! — вигукнув Валтасар, у розпачі заламуючи руки. — Одна й та сама сполука водню з киснем в одному й тому самому середовищі породжує — і з одного й того самого начала! — все це розмаїття барв, спричинене тільки неоднаковим співвідношенням елементів!
Дружина розуміла терміни, які вживав чоловік, але він говорив надто швидко, і збагнути зміст усієї фрази вона не змогла. Валтасар згадав, що Хосефіна вивчала його улюблену науку, і сказав, по-змовницькому глянувши на неї:
— Навіть якщо ти зрозуміла мої слова, ти не знаєш, який зміст я вкладаю в них!
І він, здавалося, знову поринув у свої роздуми.