— Ти мені обіцяв, — сказала вона, взявши його за руку й утримуючи її у своїх ніби наелектризованих руках, — утаємничити мене в мету своїх пошуків. Погодься, друже, шо я гідна це знати, бо, прагнучи зрозуміти тебе, знайшла в собі навіть мужність вивчити науку, осуджену церквою. Я цікава, і ти нічого не приховуй від мене. Розкажи, що сталося, коли якось уранці ти встав стурбований, хоча напередодні ввечері я тебе покинула цілком щасливим?
— То ти й одяглася так кокетливо для того, щоб поговорити про хімію?
— Вислухати твою сповідь, аби ще глибше заглянути в твою душу — хіба для мене не найвища втіха, не джерело блаженства й радості? Ти сьогодні повернув мені своє кохання в усій його повноті й чистоті, і я хочу знати, яка ідея виявилася настільки могутньою, що змогла забрати тебе від мене на такий тривалий термін. Атож, я ревную тебе до ідеї більше, ніж до всіх жінок світу, любов грандіозна, але вона не безмежна, тоді як наука веде в бездонні глибини, де ти мандруватимеш сам-один, і я не зможу тебе там навіть побачити. Я ненавиджу все, що стає між нами.
Якби ти здобув славу, до якої прагнеш, я була б нещаслива; адже вона дала б тобі стільки радості! Я і тільки я, вельмишановний пане, повинна бути джерелом вашого щастя!
— Ні, мій янголе, не абстрактна ідея спрямувала мене на цю прекрасну дорогу, а одна людина.
— Людина! — з жахом вигукнула вона.
— Ти пригадуєш, Пепіто, польського офіцера, якому ми надали притулок у тисяча вісімсот дев’ятому році?
— Чи пригадую я його?! Скільки разів сердилася я на свою пам’ять за те, що вона знову й знову показує мені ті очі, схожі на язики полум’я, западини над бровами, чорними, мов пекельні вуглини, великий голісінький череп, закручені вгору вуса, вугласте й суворе обличчя!.. А його хода — в ній було щось моторошно-спокійне!.. Якби тоді знайшлося для нього місце в готелі, він у нас, звичайно, не ночував би.
— Того польського дворянина звали Адам Верхівня, — сказав Валтасар. — Коли увечері ти залишила нас самих у вітальні, ми випадково заговорили про хімію. Злидні відірвали його від занять цією наукою, й він став солдатом. Ми впізнали один в одному втаємничених, здається, завдяки склянці води, яку я звик пити з цукром. Коли я попросив Мюлькіньє принести кілька грудочок цукру, в капітана Верховні вихопився жест подиву.
«То ви вивчали хімію?» — запитав він мене.
«У Лавуазьє», — відповів я.
«Вам добре — ви людина вільна й багата!» — вигукнув він.
І з його грудей вихопилося зітхання, чоловіче зітхання, яке свідчить, що в думках або в серці людини зачаїлося пекло, — одне слово, то було почуття палке, зосереджене, почуття, яке годі виразити людською мовою. Він не договорив і передав свою думку поглядом, від якого в мене мороз пішов поза спиною. Помовчавши, мій гість сказав, що після того, як Польща була приречена на загибель, він оселився у Швеції. Там він спробував знайти собі розраду, займаючись хімією, до якої завжди відчував неподоланний потяг.
«І ось тепер я бачу, — додав він, — ви, як і я, відкрили, що арабська камедь, цукор та крохмаль, коли розтерти їх на порошок, дають одну й ту саму речовину, тотожну при якісному аналізі».
Він знову помовчав, потім зміряв мене пильним поглядом і з приятельською довірою став нашіптувати мені сповнені глибокого змісту слова, від яких у моїй пам’яті сьогодні лишився тільки загальний зміст, але така владна сила звучала в його голосі, така переконаність відчувалася в інтонаціях, така поривчастість — у жестах, що все у мене всередині мовби перевернулось, і кожне його слово било по мені, як молот по ковадлу. Ось короткий виклад його міркувань, що стали для мене тим розжареним вугіллям, яке Господь поклав на язик Ісаї, бо завдяки своєму навчанню в Лавуазьє я міг збагнути всю їхню важливість і глибину.