Їй здалося, що на очах у чоловіка ось-ось заблищать сльози, і вона в розпачі припала йому до ніг, благально простягаючи руки.
— О мій друже, — вигукнула вона, — припини хоч ненадовго свої досліди, поки ми назбираємо грошей, і тоді ти їх продовжиш, якщо не можеш відмовитися від своєї праці! Повір, я тебе не осуджую, я сама роздуватиму вогонь у твоїх печах, якщо ти цього захочеш, але не доводь наших дітей до злиднів! Ти вже 'їх не любиш, як мав би любити, наука поглинула твоє серце, — так принаймні не прирікай їх на вбогість, якщо вже ти не зміг дати їм щастя, яке повинен був дати. Заради тебе я надто часто пригнічувала у своєму серці материнське почуття, атож, не раз я мріяла не бути матір’ю, щоб мати змогу тісніше поєднатися з твоєю душею, прилучитися до твого життя! І ось тепер мене мучать докори сумління, і я мушу захищати від тебе щастя своїх дітей, не думаючи про власне щастя.
Її коси розпустились і розсипались по плечах, тисяча почуттів, наче тисяча стріл, вилітали з її очей, і вона здобула тріумф над суперницею. Валтасар узяв її на руки, відніс на канапу й опустився перед нею навколішки.
— Отже, я завдав тобі горя? — сказав він голосом людини, яка пробудилася після тяжкого сну.
— Завдав, бідолашний Клаасе, і ще завдаси чимало, незалежно від своєї волі, — сказала Хосефіна, провівши долонею по його чуприні. — Сядь-но біля мене, — мовила вона, показуючи на канапу. — Ось бачиш, я уже все забула, адже ти повертаєшся до нас. Мій друже, ми все залагодимо, але ти більше не віддалятимешся від дружини, ні? Скажи, що «ні»! О мій великий, о мій прекрасний Клаасе, не бійся підкорити своє шляхетне серце жіночому впливу, такому благодійному для нещасливих митців, для змучених геніїв! Поводься зі мною брутально, бий мене, якщо хочеш, але дозволь де в чому суперечити тобі задля твого ж таки добра. Я ніколи не зловживатиму владою, яку ти мені надаси. Будь знаменитий, але будь також і щасливий. Не забувай нас заради хімії. Повір, ми будемо дуже поступливі, ми не станемо витісняти з твого серця науку, нехай вона займає там своє місце, але будь же справедливий — віддай нам нашу половину! Скажи, хіба це не найвища некорисливість із мого боку?
Вона змусила Валтасара всміхнутися. З притаманним її статі витонченим умінням вона перевела надзвичайно серйозну розмову в царину жарту, де жінки почувають себе напрочуд упевнено. Та хоч зовні вона сміялася, її серце болісно стискалося, і їй насилу вдалося опанувати себе, домогтися, щоб воно знову билося спокійно і рівно. Зате вона побачила, як у Валтасарових очах знову з’явився вираз, яким вона захоплювалась і пишалася, — і, зрозумівши, що їй пощастило поновити колишню, здавалося, навіки втрачену владу над ним, вона з усмішкою сказала йому: