Тепер Мюлькіньє став для неї своєрідним барометром. Коли, снуючи по дому, накриваючи стіл до сніданку або обіду, він весело насвистував, Хосефіна здогадувалася, що чоловікові досліди були вдалими і Валтасар плекав надію на близький успіх. Якщо ж Мюлькіньє ходив сумний та похмурий, Хосефіна дивилася на нього скорботним поглядом — значить, Валтасар невдо-волений. Кінець кінцем пані й лакей стали розуміти одне одного, незважаючи на гордість однієї і пихату покору другого. Слабка й безпорадна перед гнітючим жахом, який терзав її думки, ця жінка знемагала від постійної тривоги, коли надія змінювалася розпачем, а розпач — надією, тривоги, ще підсиленої почуттями люблячої жінки і матері, що тремтіла за долю родини. Якщо раніше в неї серце холонуло від моторошної тиші в домі, то тепер вона й сама мовчала, не помічаючи, яка жаска атмосфера панує навколо неї, як цілими днями у вітальні не розквітало жодної усмішки, не чулося жодного слова. Скоряючись сумному материнському передбаченню, вона привчала дочок до праці й намагалася розвинути в них здібності до якогось жіночого ремесла, щоб вони могли заробити собі на прожиток, якщо їх спіткають злидні. Отож під зовнішнім спокоєм жорстока тривога зачаїлася в домі Клаасів. Уже на кінець літа Валтасар витратив усі гроші, виторгувані за діаманти, що 'їх продали в Парижі за посередництвом абата де Соліса, а крім того, ще заборгував фірмі Проте і Шіфревіля двадцять тисяч франків.
Коли настав серпень 1813 року — приблизно через рік після сцени, описаної на початку цієї повісті, — Клаас (хоч і здійснив на той час кілька надзвичайно цікавих дослідів, які, на жаль, знехтував) не досяг найменшого результату на головному напрямі своїх пошуків. Того дня, коли він завершив останній із задуманої низки дослідів, його розчавило почуття власного безсилля, він укинувся в розпач, зрозумівши, що пустив на вітер значні суми грошей і нічого не домігся. То була жахлива катастрофа. Він покинув своє горище, повільно зійшов до вітальні, важко опустився в крісло й кілька хвилин просидів серед своїх дітей, наче мертвий, не відповідаючи на запитання, якими засипала його дружина. Сльози душили його, і він утік до своєї кімнати, щоб віддатися горю без свідків. Хосефіна пішла за ним, привела його у свою спальню, і тут, наодинці з нею, Валтасар дав волю своєму розпачу. Ці чоловічі сльози, ці гіркі слова зневіреного митця, це розкаяння батька родини були позначені печаттю такої муки, ніжності та безумства, що завдали пані Клаас більше страждань, аніж вона досі пережила. Жертва стала втішати ката.
— Я нікчемна людина, я граюся життям своїх дітей, твоїм життям, і, щоб ви були щасливі, мені слід накласти на себе руки! — сказав Валтасар.
Мовлені з жахливою переконаністю, ці слова вразили Хо-сефіну в саме серце. Надто добре знала вона свого чоловіка й боялася, що він негайно здійснить цей намір, навіяний розпачем, отож їй довелося пережити одне з тих потрясінь, які гублять життя в самому його зародку, і тим згубнішим воно було, що Хосефіна приховала свою нестерпну муку під удаваним спокоєм.
— Мій друже, — сказала вона, — я радилася не з П’єркеном, якому дружні почуття до нас не заважають відчувати певну таємну втіху з того, що ми розоряємося, а з людиною старою, котра ставиться до мене наче рідний батько. Абат де Соліс, мій духівник, дав мені пораду, яка врятує нас від розорення. Він приходив подивитися твої картини. За ті, що висять у галереї, можна виторгувати достатньо, щоб виплатити суми, які ти взяв під заставу, і всі твої борги Проте й Шифревілю, бо в тебе, думаю, знайдеться ще якийсь неоплачений рахунок, чи не так?