— Діти, ходіть-но прогуляйтеся в саду, — сказала мати. — Маргарито, покажи Еммануелю батькові тюльпани.
Зніяковівши, Маргарита взяла під руку Фелісію й подивилася на юнака. Той зашарівся і вийшов із вітальні, взявши з собою Жана, — так йому було легше зберігати самовладання. Коли всі четверо опинилися в саду, Фелісія і Жан кудись пішли собі, й Маргарита залишилася майже на самоті з молодим де Солісом. Вона повела його до клумби тюльпанів, яку щороку впорядковував Мюлькіньє — і завжди однаково.
— Вам подобаються тюльпани? — спитала Маргарита, не зразу порушуючи глибоку мовчанку, якої Еммануель, здавалося, й не думав уривати.
— Це чудові квіти, мадемуазель, але щоб любити 'їх, треба, либонь, мати смак до них, уміти оцінювати їхню красу. Мене вони просто засліплюють. Мабуть, через те, що, живучи в дядька, я звик працювати в темній невеличкій кімнаті, я надаю перевагу барвам, які ніжно милують зір.
— То ви багато працюєте? — провадила Маргарита, підвівши Еммануеля до пофарбованої в зелене дерев’яної лави зі спинкою. — Звідси ви бачитимете тюльпани не зблизька, і їхні барви не так стомлюватимуть вам зір. Ви маєте слушність, від цих кольорів мерехтить в очах, аж дивитись боляче.
— Так, я працюю багато, — відповів юнак, хвилину помовчавши і розрівнюючи ногою пісок на алеї. — Працюю над усілякими питаннями. Дядько хотів зробити з мене священика...
— Ох! — наївно вихопилося в Маргарити.
— Я чинив опір, бо не відчував покликання. Але багато треба було мужності, щоб піти всупереч дядьковому бажанню. Він такий добрий і так любить мене! Нещодавно він найняв рекрута, щоб урятувати мене від солдатської служби, мене, убогого сироту!
— Які ж у вас наміри? — спитала Маргарита, але затнулась і додала зніяковівши: — Пробачте, мабуть, я здаюся вам надто цікавою.