— Я все зрозуміла, люба матусю, — сказала Маргарита, цілуючи запалені очі вмирущої, — і я зроблю, як ви хочете.
— Не виходь заміж доти, мій янголе, — провадила пані Клаас, — доки Габрієль виросте і зможе взяти на себе управління домом і справами. Якщо ти вийдеш заміж, твій чоловік, можливо, не поділятиме твоїх почуттів, він внесе в родину розбрат і су-перечитиме батькові.
Маргарита подивилася на матір і запитала:
— Ви більш нічого не порадите мені з приводу мого одруження?
— Хіба ти маєш якісь сумніви, дитино? — з жахом вигукнула вмируща.
— Ні, — відповіла дівчина, — обіцяю виконати вашу волю.
— Бідолашна дитино, я не вміла жертвувати собою заради вас, — сказала мати, проливаючи гіркі сльози, — і я ж прошу тебе пожертвувати собою заради всіх! Щастя перетворює людину на егоїста. Атож, Маргарито, я втратила силу волі, бо я була щаслива. Будь сильною, виявляй розважливість і за тих, у кого її бракуватиме. Роби так, щоб твоїм братам і сестричці не було в чому мені дорікнути. Оберігай батька, але не переч йому... надто.
Вона зронила голову на подушку й не додала більше й слова — сили її покинули. Надто тяжкою була боротьба між почуттями дружини й матері, яка відбувалася в її душі. Незабаром прийшло духівництво на чолі з абатом де Солісом, з’явилися діти й слуги, і кімната наповнилася людьми. Коли почався обряд соборування, пані Клаас, яку розбудив її духівник, оглянула всіх людей, що з’юрмилися біля неї, і не побачила серед них Валтасара.
— А пан Клаас? — запитала вона.
Ці слова, які увібрали в себе її життя і смерть, вона вимовила так жалібно, що всіх присутніх пройняло жахом. Незважаючи на свій похилий вік, Марта, мов стріла, метнулася до сходів, збігла ними нагору і з усієї сили постукала в двері лабораторії.
— Пане, пані вмирають! Вас чекають, щоб дати їй останнє причастя! — вигукнула вона з гнівом у голосі.
— Іду, — відповів Валтасар.
Через хвилину з’явився Мюлькіньє і сказав, що пан іде слідом. Пані Клаас не відривала погляду від дверей вітальні, але чоловік з’явився вже тоді, коли обряд закінчився. Абат де Соліс та діти Клаасів оточили узголів’я вмирущої. Побачивши, що входить чоловік, Хосефіна почервоніла, і кілька сльозинок скотилося по її щоках.
— Ти, мабуть, завершував дослід по розкладанню азоту, — сказала вона з янгольською лагідністю, від якої всі здригнулися.
— Це вже зроблено! — радісно вигукнув Клаас. — Азот містить у собі кисень і одну невагому субстанцію, яка, напевне, складає основу...
Знявся обурений гомін, що урвав його й повернув до дійсності.
— Правду мені сказали? — запитав він. — Тобі погіршало? Що тут відбувається?
— А те відбувається, що дружина ваша помирає, — з гнівом сказав йому на вухо абат де Соліс, — і її вбили ви!
Не чекаючи відповіді, абат узяв під руку Еммануеля і рушив до виходу. Діти вийшли слідом за ним і провели його аж у двір. Валтасар стояв наче громом прибитий і дивився на дружину. Кілька сльозинок покотилися з його очей.
— Ти помираєш, і я тебе вбив? — вигукнув він. — Що він мені сказав?
— Мій друже, — відповіла Хосефіна, — я жила тільки твоєю любов’ю, і, сам того не усвідомлюючи, ти забрав у мене життя.
— Залиште нас, — сказав Клаас дітям, коли вони увійшли. — Хіба я хоч на мить переставав любити тебе? — провадив він, сідаючи біля узголів’я дружини, взявши її руки й цілуючи їх.
— Мій друже, я не дорікаю тобі ні в чому. Ти дав мені щастя, багато щастя; але я не могла витримати порівняння між першими днями нашого з тобою життя, такого наповненого радістю, й цими останніми днями, коли ти перестав бути самим собою, і моє життя стало таким спустошеним. Почуття, як і явища природи, не минають без наслідків. Уже шість років, як ти помер для кохання, для родини, для всього, що складало наше щастя. Я не кажу про блаженство, яким утішаються в юності, з плином років воно відходить; але від нього лишаються почуття, які живлять душу, — безмежна довіра, ніжна прихильність; так от, ти позбавив мене й цих скарбів, які належать нашому віку. Я йду з життя вчасно: у нас уже не лишилося нічого спільного, ти став приховувати від мене свої думки, свої вчинки. Як ти дійшов до того, що став остерігатися мене? Хіба засуджувала я тебе бодай словом, поглядом або жестом? А ти продав свої останні картини, продав навіть вина з погреба, ти знову береш гроші під заставу маєтків і не сказав мені про це жодного слова. О, я піду з життя, бо воно стало мені гидке. Якщо ти помиляєшся, якщо ти осліп, ганяючись за недосяжною метою, то невже я не довела тобі, що в мені досить любові, аби смиренно ділити твої помилки, іти завжди поруч із тобою, навіть якби ти повів мене шляхом злочину? Ти дуже мене любив колись: у цьому моя слава і в цьому моє горе. Я захворіла давно, Валтасаре, ще в той день, коли на цьому самому місці, де я помираю, ти дав мені ясно зрозуміти, що більше належиш науці, аніж родині. Й ось тепер твоєї дружини уже нема на світі, а твій статок розтрачено. Твій статок і твоя дружина належали тобі, ти міг розпоряджатися ними; але як тільки мене не стане, мій статок перейде до дітей, і ти не зможеш користуватися ним. Що буде з тобою? А зараз я повинна сказати тобі правду, вмирущі вміють заглядати в майбутнє! Що віднині буде противагою клятій пристрасті, якій ти віддаєш усе своє життя? Якщо ти пожертвував навіть мною, то діти для тебе не перешкода, адже я повинна віддати тобі належне й визнати, що мною ти дорожив найбільше. Два мільйони і шість років праці кинуто в безодню, і нічого ти не відкрив...