На ці слова Клаас похилив сиву голову й затулив обличчя долонями.
— І нічого ти не доб’єшся, окрім ганьби для себе, злиднів для своїх дітей, — вела далі вмируща. — Уже тебе прозвали Кла-ас-алхімік, а незабаром зватимуть Клаас-божевільний! Я вірю в тебе, я знаю, що ти — людина велика, вчена, геніальна; але для юрби геніальність видається божевіллям. Слава — сонце мертвих; а за життя ти будеш нещасливий, як усі великі люди, і розориш дітей. Я йду з життя, не порадівши твоїй славі, яка втішила б мене за втрату щастя. Так от, любий Валтасаре, щоб смерть була для мене не такою гіркою, мені потрібна впевненість, що наші діти не залишаться без шматка хліба. Але ніщо не втішить моєї тривоги, і ти її не втішиш...
— Присягаюся тобі... — почав Клаас.
— Не присягайся, друже, щоб потім не порушувати свого слова, — урвала його Хосефіна. — Ти повинен був про нас піклуватися, а майже сім років ми позбавлені твоїх турбот. Ти віддав своє життя науці. Генію не потрібні ні дружина, ні діти. Ідіть у самотині дорогою злиднів! Ваші чесноти не такі, як у звичайних людей, ви належите всьому світу й не можете належати ні жінці, ні сім’ї. Навколо вас висихає ґрунт, як навкруг могутніх дерев! І я, бідолашна рослинка, не змогла піднятися так високо, як піднявся ти, і гину, коли ти пройшов лише половину свого життєвого шляху. Я чекала, коли прийде мій останній день, щоб виказати тобі ці жахливі думки, які відкрилися мені у спалахах горя й розпачу. Пощади моїх дітей! Нехай ці слова відлунюють у тебе в серці! Я їх повторюватиму до останнього свого подиху! Поглянь-но, твоя дружина вже мертва! Повільно, поступово гасив ти в ній почуття, позбавляв її радощів. Гай-гай! Якби не ця жорстока передбачливість, яку ти виявив несвідомо, хіба прожила б я так довго? Але ж бідолашні діти були завжди зі мною. Вони виросли, даючи мені розраду в моєму горі, й мати пережила дружину. Благаю тебе, пожалій наших дітей!
— Мюлькіньє! — гукнув Валтасар громовим голосом.
Старий слуга з’явився вмить.
— Негайно зруйнуй усе там, нагорі, — машини, прилади. Дій обережно, але поламай усе. Я відмовляюся від науки, — сказав він дружині.
— Надто пізно, — відповіла Хосефіна, глянувши на Мюлькіньє. — Маргарито! — крикнула вона, відчуваючи, що вмирає.
Дівчина з’явилась у дверях і пронизливо зойкнула, побачивши, як згасають материні очі.
— Маргарито! — повторила вмируща.
В цьому останньому вигуку було таке палке прохання до дочки, Хосефіна надала йому такого владного характеру, що він прозвучав як заповіт. Збіглася наполохана родина, й усі побачили, що пані Клаас уже при смерті, — в розмові з чоловіком вичерпалися її останні сили. Валтасар і Маргарита, стоячи нерухомо, — вона біля узголів’я, він біля ніг, — не могли повірити у смерть цієї жінки, про чиї високі чесноти та невичерпну ніжність знали тільки вони. Батько й дочка обмінялися поглядами, в яких зачаїлися тривожні думки: дочка судила батька, батько вже відчував острах, що дочка стане знаряддям помсти. Хоча спогади про кохання, яким дружина наповнювала його життя, наринули на нього бурхливим потоком, обложивши його пам’ять і надавши останнім словам небіжчиці священної сили, так що Валтасарові завжди мав учуватися її голос — він не міг обіцяти собі, що його воля вистоїть у поєдинку з його генієм; і вже лунав у ньому грізний голос його пристрасті, яка змагалася з його каяттям і вселяла йому страх перед самим собою.