Коли не стало Хосефіни, кожен зрозумів, що дім Клаасів мав душу і що ця душа вмерла. Горе родини було таким великим, що вітальня, де довго відчувалася присутність благородної жінки, лишалася замкнена, і ніхто не зважувався туди увійти.
Суспільство не проявляє жодної з чеснот, яких воно вимагає від окремих людей; щогодини чинить воно злочини, хоча й користується для цього тільки словами; жартами виправдовує воно лихі вчинки, глузами принижує все прекрасне; воно сміється з дітей, які оплакують своїх батьків надто гірко, і віддає анафемі тих, що оплакують 'їх не досить; а потім воно розважається, оцінюючи, чого варті ще не остиглі трупи. Увечері того самого дня, коли сконала пані Клаас, її друзі, між двома партіями у віст, кинули по кілька квіточок на її могилу й віддали належне її чудовим якостям, міркуючи, з чого піти — з чирви чи з вина. А потім, після кількох сльозливих фраз, після азбучних істин, які висловлюють громадське співчуття і які з тією самою інтонацією, з однаковою дозою почуттів вимовляються коли завгодно в усіх містах Франції, кожен почав підраховувати спадщину. П’єркен перший у розмові з тими, хто обговорював цю подію, зауважив, що смерть чудової жінки стала для неї благом — чоловік завдавав їй надто багато горя; а для дітей, мовляв, це ще більше благо — адже пані Клаас не змогла б заборонити коханому чоловікові розтринькати свій статок, тоді як тепер він уже не має права розпоряджатися її грішми. І всі заходилися оцінювати спадок бідолашної пані Клаас, прикидати, скільки в неї заощаджень — а чи вдалося їй щось заощадити, чи не вдалося? — складати опис її коштовностей, перебирати її гардероб, нишпорити в шухлядах — і це в той час, коли пригнічена горем родина плакала й молилася біля смертного ложа. Як справжній експерт-оцінювач, П’єркен підрахував, що особистий статок пані Клаас ще можна, висловлюючись його мовою, реалізувати, і він сягає десь до півтора мільйона франків, забезпечених або лісом у Веньї, який за дванадцять років набув величезної вартості (і при цьому П’єркен підрахував, скільки там є будівельного лісу, скільки підліску, скільки старих дерев і скільки мо-лодника), або Валтасаровими маєтками, який ще має змогу сплатити дітям нестачу, якщо при ліквідації виявиться в боргу перед ними. Отож Маргарита Клаас була, як висловився нотар, знову ж таки на своєму жаргоні, нареченою вартістю в чотириста тисяч франків.
— Але їй треба негайно вийти заміж, — додав П’єркен, — і в такий спосіб одержати свободу дій, мати право продати з молотка ліс у Веньї, виділити майно менших дітей і прилаштувати його так, щоб батько не міг до нього торкнутися, інакше Клаас неминуче розорить своїх дітей.
Усі стали прикидати, хто з тутешніх молодиків міг би претендувати на шлюб із панною Клаас, але ніхто не виявив такої люб’язності у стосунку до нотаря, щоб визнати його гідним домагатись її руки. Нотар же знаходив підстави відкидати кожного із пропонованих женихів, як негідного Маргарити. Співрозмовники перезиралися, посміхаючись, і залюбки розігрували далі цю провінційну комедію. А П’єркен у смерті пані Клаас бачив подію, сприятливу для його таємних задумів, і вже розбатовував її труп на шматки заради власної вигоди.
«Добра жінка була горда, як пава, і ніколи не видала б за мене дочку, — міркував він, повернувшись додому й лягаючи спати. — Ет! А тепер чом би мені не вдатися до всіляких маневрів і не спробувати одружитися з нею? Татусь Клаас геть учадів від свого вуглецю, і до дітей йому байдуже. Якщо я попрошу в нього Маргаритиної руки, заздалегідь переконавши дівчину, що їй конче треба вийти заміж, аби врятувати статок братів і сестри, він буде тільки радий спекатися старшої дочки, щоб вона не надокучала йому своїм наглядом».
Він заснув, наперед смакуючи сімейні радощі, забезпечені таким чудовим шлюбним контрактом, обмірковуючи, скільки вигод дасть йому ця оборудка і яку запоруку щастя знайде він у дівчині, що її збирався взяти за дружину. Важко було знайти в провінції молоду особу, здатну затьмарити Маргариту ніжною красою і чудовим вихованням. За скромністю й витонченістю її можна було порівняти з прегарною квіткою, яку Еммануель не осмілився назвати в її присутності, боячись відкрити таким чином потаємні жадання свого серця. Горда в почуттях, тверда в релігійних переконаннях, вона мала стати доброчесною дружиною і не тільки потішити марнославство, яке плекає кожен чоловік, обираючи собі супутницю життя, а й задовольнити міщанську пиху нотаря, адже у Фландрії її родина, подвійно знаменита, була у величезній шані, й цю шану мав розділити з нею і її чоловік. Назавтра П’єркен дістав у себе з каси кілька тися-чофранкових білетів і по-дружньому запропонував їх Валтаса-рові, щоб звільнити його від турбот про гроші в такі сумні для нього хвилини. Нотар розрахував, що, розчулений такою делікатною увагою, Валтасар почне вихваляти перед дочкою його добрість та високі чесноти. Але нічого такого не сталося. Клаас і його дочка прийняли цей вчинок як щось цілком природне. Їхнє горе було надто глибоке, щоб вони могли думати про П’єркена. Справді, Валтасар поринув у такий невтішний розпач, що навіть люди, схильні ганити його поведінку, все йому простили — і не стільки в ім’я науки, яка могла б дати йому розгрі-шення, скільки розчулені його скорботою, яка нічого не могла спокутувати. Світ задовольняється гримасами, він бере ту саму монету, що нею сам звик платити, не перевіряючи проби; справжнє горе — для нього видовище, свого роду розвага, заради якої він усякого ладен простити, навіть злочинця; у своїй жадібності до гострих переживань люди, не розрізняючи, виправдовують і того, хто їх насмішив, і того, хто схвилював їх до сліз, не цікавлячись, до яких засобів вони вдавалися.