— А що треба робити? — спитала вона, майже злякавшись його слів.
— Вийти заміж.
— Заміж я не вийду! — вигукнула вона.
— Вийдете, — відповів нотар, — коли тверезо обміркуєте, в якому критичному становищі ви перебуваєте.
— Яким чином моє одруження може врятувати...
— Оце вже серйозна розмова, родичко, — урвав її нотар. — Шлюб дає незалежність!
— А нащо мені незалежність? — спитала Маргарита.
— А для того, щоб ви могли вступити у володіння маєтністю, моя люба родичко, — сказав нотар із переможним виглядом. — У цьому випадку до вас перейде ваша четверта частина материнської спадщини. Щоб її виділити, потрібна ліквідація, а для ліквідації треба буде продати з аукціону ліс у Веньї. Коли це буде зроблено, усі спадкові цінності будуть переведені на гроші, й ваш батько як опікун муситиме помістити частку ваших братів і сестри так, що для хімії вона стане недосяжною.
— А що станеться в противному разі? — спитала Маргарита.
— А те, що ваш батько управлятиме всіма маєтками, і якщо його знову розбере охота робити золото, він зможе продати ліс у Веньї, й ви залишитеся голі, як Іоанн Хреститель. Сьогодні цей ліс коштує близько мільйона чотирьохсот тисяч франків; але завтра ваш батько вирубає його дощенту, і ваші триста арпанів не будуть варті й трьохсот тисяч. Чи ж не краще уникнути май-же невідворотної небезпеки і вже тепер провести розподіл у зв’язку з вашим вступом у володіння? Таким чином ви врятуєте ліс від порубів, які ваш батько згодом може здійснити на шкоду вам. А нині, поки хімія спить, він не матиме іншого виходу, як перевести гроші, одержані внаслідок ліквідації, на цінні державні папери, і за сучасним обмінним курсом дітки матимуть не менше як п’ять тисяч річного прибутку на кожні півсотні тисяч франків. А що вилучати капітал, який належить неповнолітнім, заборонено, то у ваших братів і сестри до їхнього повноліття статок подвоїться. Бо інакше, самі розумієте... Ось так... До того ж ваш батько уже добре обчухрав статок вашої матері, й ми з’ясуємо нестачу, коли проведемо опис. Якщо він виявиться боржником, вам дадуть заставну на його маєтки, й ви що-небудь врятуєте.
— Пхе! — сказала Маргарита. — Це було б для батька тяжкою образою. Останні слова матері прозвучали зовсім недавно, щоб я могла їх забути. Мій батько нездатний пограбувати своїх дітей, — додала вона, і сльози горя заблищали в неї на очах. — Ви не знаєте його, пане П’єркен.
— Але якщо ваш батько, люба родичко, знову візьметься за хімію, то...
— Ми будемо розорені, так?
— Розорені до цурки! Повірте, Маргарито, — провадив він, взявши її руку й притиснувши до свого серця, — я знехтував би свій обов’язок, якби не наполягав. Тільки ваші інтереси...
— Шановний пане П’єркен, — холодно відказала Маргарита, забираючи руку, — справжні інтереси родини вимагають, щоб заміж я не виходила. Так мені заповідала мати.
— Моя люба, та це ж однаково, що руки на себе накласти, ви у воду кидаєте спадщину матері! — вигукнув він із щирою переконаністю ділової людини, засмученої втратою цілого багатства. — Повірте, я плекаю до вас щонайглибшу дружбу! Та ви не знаєте, що я вас люблю, я вас обожнюю ще від того дня, коли ваш батько влаштував останній бал! О, ви були чарівною! Ви повинні вірити голосу серця, для якого ваші інтереси найдорожчі, люба Маргарито.
П’єркен на мить замовк, а тоді сказав:
— У такому разі ми скличемо сімейну раду й зробимо вас правомочною, не питаючись вашої згоди.
— А що означає бути правомочною?
— Це означає користуватися своїми правами.
— Якщо я можу стати правомочною, не виходячи заміж, то чому ви наполягаєте, щоб я вийшла? І за кого мені виходити?
П’єркен спробував подивитися на дівчину ніжним поглядом, але такий вираз настільки суперечив його застиглим очам, які оживали тільки на згадку про гроші, що Маргарита слушно запідозрила розрахунок у цій несподіваній ніжності.
— За того, хто вам сподобається... у нашому місті, — провадив він. — Чоловік потрібний вам і з чисто ділових міркувань. Ви матимете справу з батьком. Чи зможете ви вчинити йому опір, якщо будете сама?
— Атож, добродію, я зумію захистити братів і сестру, коли до цього дійде.
«Ох, і клята ж дівка!» — подумав П’єркен.
— Ні, ви не зможете йому перечити, — сказав він уголос.