— Ідучи сюди, я випередив П’єркена, — сказав він одного вечора. — Він несе лихі вісті, краще я вам їх повідомлю. Ваш батько продав ліс спекулянтам, які перепродали його частинами. Дерева уже зрубано, розпиляно й вивезено. Пан Клаас одержав триста тисяч франків готівкою — ними він розплатився з боргами в Парижі, а щоб остаточно їх погасити, він ще мусив перевести виплату ста тисяч франків на покупців, за якими лишається сто тисяч екю.
Увійшов П’єркен.
— Ну от, люба родичко, — сказав він, — от ви й розорені. Я вас остерігав, а ви не захотіли слухати. Непоганий апетит у вашого батька, взяв і вмить проковтнув ваш ліс. Другий опікун, пан Конінкс, зараз в Амстердамі, де він закінчує ліквідацію свого статку, ось цю хвилину й обрав Клаас, щоб завдати вам удару. Негаразд він учинив, негаразд. Я щойно написав Конінксові, та коли він приїде, усе вже розвіється прахом. Доведеться вам подавати на батька в суд, процес недовго триватиме, але буде ганебним, і пан Конінкс не має права відмовитися взяти в ньому участь — такий закон. Ось до чого призвела ваша впертість. Розумієте ви хоч тепер, наскільки я був обачливий, наскільки відданий вашим інтересам?
— А я приніс вам добрі вісті, панно Маргарито, — сказав молодий де Соліс своїм лагідним голосом. — Габрієля прийняли до Політехнічної школи. Всі перешкоди до його прийому усунуто.
Маргарита подякувала своєму другові усмішкою і сказала:
— Мої заощадження згодяться! Марто, завтра ж почнемо збирати Габрієля в дорогу. Бідолашна Фелісіє, доведеться нам добре потрудитися, — мовила вона, поцілувавши сестру в чоло.
— Завтра він приїде додому на десять днів, у Парижі йому треба бути п’ятнадцятого листопада.
— Мій родич Габрієль обрав чудову дорогу, йому самому доведеться збивати собі статок, — сказав нотар, змірявши по-глядом Еммануеля. — Але, дорога Маргарито, ідеться про честь вашої родини. Чи не вислухаєте ви мене хоч тепер?
— Ні, — сказала вона, — якщо ви знову заговорите про одруження.
— Як же ви збираєтеся вчинити?
— Та ніяк.
— А проте, ви вже повнолітня.
— Стану повнолітньою через кілька днів. А ви можете запропонувати якийсь вихід, щоб погодити наші інтереси з нашим обов’язком щодо батька і з честю родини?
— Без вашого дядька ми нічого не вдіємо, родичко. Отже, я зайду, коли він приїде.
— До побачення, — сказала Маргарита.
«Що вбогішою стає, то дужче носа задирає», — подумав но-
тар.
А вголос сказав:
— До побачення, мадемуазель. Моє вам вітання, пане директоре.
І пішов, не попрощавшись ні з Фелісією, ні з Мартою.
— Ось уже два дні я вивчаю кодекс, а також радився із старим адвокатом, другом мого дядька, — сказав Еммануель тремтячим голосом. — Завтра, якщо ви мені дозволите, я поїду до Амстердама. Послухайте-но, дорога Маргарито...
Він уперше її так назвав, вона подякувала йому за це поглядом блискучих від сліз очей, усмішкою та нахилом голови. Еммануель замовк, показавши очима на Фелісію й Марту.
— Говоріть при сестрі, — сказала Маргарита. — Вона й без цієї розмови давно змирилася з нестатками та працею, вона така лагідна і така мужня! Але вона повинна знати, скільки твердості духу нам знадобиться ще.
Сестри взялися за руки й поцілувалися, наче зміцнюючи свій союз перед лицем нещасть.
— Залиште нас, Марто.