Одного ранку Маргарита довідалася від Марти, що батько продав свою колекцію тюльпанів, меблі з переднього дому й усе срібло. Вона мусила купити нові столові прибори, які позначила своїми ініціалами. Досі Маргарита зберігала мовчанку й не докоряла Валтасарові за його грабіжницькі вчинки. Але того вечора, після обіду, вона попросила Фелісію залишити їх із батьком на самоті, й коли він, за своєю звичкою, сів у крісло біля каміна, сказала йому:
— Тату, ви хазяїн у цьому домі й можете продати тут усе, навіть своїх дітей. Ми підкоримося вам безвідмовно, але все-таки я змушена повідомити вас, що грошей у нас немає, що ми навряд чи дотягнемо до кінця року. Мені й Фелісії доводиться працювати удень і вночі, щоб закінчити мереживну сукню, яку нам замовили, й на виторгувані гроші оплатити пансіон Жана. Богом заклинаю вас, любий тату, припиніть свої досліди!
— Ти маєш рацію, люба дитино, через півтора місяця все буде скінчено! Я або знайду Абсолют, або доведу, що Абсолюту не існує. Ви станете мільйонерами...
— Залиште нам поки бодай шматок хліба, — відповіла Маргарита.
— У нас нема хліба? — перелякано вигукнув Валтасар. — У Клаасів немає хліба? А наші маєтки?
— Ліс у Веньї ви зрубали, земля там не розчищена, і на ній нічого не росте. Що ж до оршійських ферм, то прибутків від них не вистачає на оплату відсотків із позичених вами сум.
— На що ж ми тоді живемо? — запитав він.
Маргарита показала на свою голку й додала:
— Габрієлева рента підтримує нас, але цього мало. До кінця року я як-небудь зведу кінці з кінцями, якщо тільки ви не засиплете мене несподіваними накладними, адже ви нічого не кажете про свої закупи в місті. Коли я вже певна, що грошей вистачить на три місяці, що я нібито розподілила їх на всі витрати в нашому невеличкому господарстві, надходить рахунок на соду, поташ, цинк, сірку і хтозна на що!
— Люба дитино, потерпи ще півтора місяця, й потім я поводитимуся розважливо. Ти побачиш тоді чудеса, дорога Марга-риточко.
— Пора вам подумати й про справи. Ви все продали — картини, тюльпани, срібло, у нас нічого не залишилося. То хоч не влазьте в нові борги.
— Більше не влізу, — сказав старий.
— Більше не влізу! — вигукнула Маргарита. — То у вас вони вже є?
— Ет, дрібнички, — відповів він, почервонівши й відводячи погляд.
Уперше Маргарита відчула глибокий сором, побачивши, до якого приниження дійшов батько, і так їй стало гірко, що вона не знайшла в собі мужності розпитати його. Через місяць після цієї сцени з’явився місцевий банкір і подав до сплати вексель на десять тисяч франків, підписаний Клаасом. Коли Маргарита попросила банкіра зачекати один день, висловивши жаль, що її заздалегідь не попередили про цей платіж, той визнав за потрібне повідомити її, що фірма Проте й Шіфревіля має ще дев’ять векселів по десять тисяч терміном на кожний наступний місяць.
— Усе ясно! — вигукнула Маргарита. — Час настав.
Вона послала покликати батька і, чекаючи його, ходила великими кроками по вітальні, розмовляючи сама із собою. «Треба знайти сто тисяч франків, — повторювала вона подумки, — інакше батька посадять до в’язниці! Що ж робити?»
Валтасар усе не приходив. Стомившись чекати його, Маргарита піднялася в лабораторію. Увійшовши туди, вона побачила батька посеред величезної яскраво освітленої кімнати, заставленої приладами та запорошеними скляними посудинами. Там і сям книжки, на столах — безліч хімікатів, усі з етикетками й номерами. Повсюди безлад, такий властивий для завжди заклопотаного вченого і такий суперечний фламандським звичаям. Над усім цим розмаїттям колб, реторт, металів, фантастично забарвлених кристалів, підвішених на стінах або розкиданих на печах проб царював Валтасар Клаас, без сурдута, із закасаними, як у чорнороба, рукавами і розхристаними грудьми, вкритими сивим, як і на голові, волоссям. У його погляді, що прикипів до пневматичної машини, було щось страшне. Над приймальним резервуаром цієї машини була закріплена двоопукла лінза, заповнена спиртом, що збирала сонячні промені, які проникали на горище крізь кругле слухове вікно. Приймальний резервуар стояв на ізольованій підставці і з’єднувався дротами з величезною батареєю Вольта. Мюлькіньє, який, обертаючи підставку машини, закріплену на рухомій осі, пильно стежив за тим, щоб лінза постійно була перпендикулярна сонячним променям, підвівся, весь чорний від пороху, й сказав: