— А тепер хочеш стати моїм катом, — промовив він ослаблим голосом.
Маргарита врятувалася втечею, щоб не зрадити ролі, яку на себе взяла, їй почувся голос матері, коли та перед смертю просила: «Надто не супереч батькові, люби його».
— Ну й витівку утнула панна в нас у лабораторії! — сказав Мюлькіньє, спустившись на кухню снідати. — Ось-ось розгадали б ми таємницю, нам лишалося тільки дочекатися, щоб по-липневому пригріло сонце, й тоді б наш пан... О, що то за чоловік! Справжній чудотворець! Ось стілечки нам бракує, щоб довідатися, з чого все походить, — сказав він Жозетті, прикусивши ніготь великого пальця на правій руці зубом, який у народі називають «лопаткою». — І раптом трах-тарарах! Прибігла й зняла крик про якісь дурацькі векселі.
— Ну що ж, заплатіть по тих векселях зі своєї платні, — сказала Марта.
— А масла на хліб сьогодні не буде? — спитав Мюлькіньє в Жозетти.
— А на які гроші його купувати? — ущипливо відповіла кухарка. — Як же так, стара почваро? Якщо ви на своїй гемонській кухні виготовляєте золото, то чом би вам не виготовити й трохи масла? Це ж для вас зовсім неважко, ми б і на базарі його продавали, і вдома ним харчувалися. А то годуємося хлібом усухом’ятку, це ж треба дійти до такого! Обидві панночки тільки хліб із горіхами і їдять, а тебе, виходить, треба годувати краще, ніж панів? Панна Маргарита не дозволяє витрачати більше ста франків у місяць на все господарство. Тепер ми лише обід і готуємо. Якщо тобі поласувати захотілось, то є ж у вас нагорі печі, на яких ви перли смажите — на базарі про це тільки й розмов. То й засмажте собі там курча!
Мюлькіньє взяв кусень хліба й вийшов.
— Що-небудь купить собі на свої гроші, — сказала Марта. — От і добре, заощадимо хоч дрібничку. Ох і жадюга, страхопуд клятий!
— Може б, його голодом помучити? — сказала Жозетта. — Ось уже тиждень, як він і пилюки ніде не витре, я все за нього роблю, а він тільки стовбичить на тому горищі, — міг би мені й заплатити. Та хоч би оселедцем почастував, знаю, він їх собі купує. А я б не відмовилася, їй-бо, не відмовилася б!
— Ох, я чую, панна Маргарита плаче, — сказала Марта. — Не батько, а старий відьмак, він весь дім проковтне і слова християнського не скаже. Чаклун, та й годі! В наших краях його давно спалили б. А тут вірують не більше, ніж у маврів африканських.
Йдучи галереєю, Маргарита насилу стримувала ридання. У своїй кімнаті вона знайшла материного листа і ось що там прочитала:
«Моя дитино, якщо Бог буде ласкавий до мене, мій дух проникне в твоє серце, коли ти читатимеш ці рядки, останні, які судилося мені написати. Вони сповнені любов’ю до моїх любих дітей, покинутих напризволяще під владою демона, чинити опір якому я не могла. Ти читаєш мого листа — отже, він забрав у вас останній шматок хліба, так само бездумно, як знищив моє життя і навіть мою любов. Ти знаєш, моя найдорожча, як любила я твого батька! І ось тепер, помираючи, я люблю його вже не так, як любила, — адже проти нього я замислила дещо, в чому за життя ніколи не посміла б признатися. Атож, із глибини могили подам я вам свою останню допомогу в той день, коли ви впадете на саме дно нещастя. Якщо він уже довів вас до злиднів, якщо йдеться про врятування вашої честі, моя дитино, ти одержиш від абата де Соліса, якщо він буде живий, — якщо ж ні, то звернися до його небожа, нашого любого Еммануеля, — близько ста сімдесяти тисяч франків, які допоможуть вам прожити. Якщо він досі не погамував свою пристрасть, якщо діти для нього не більша перешкода, ніж моє щастя, і не зможуть зупинити його на злочинній дорозі, то покиньте батька, поки він і вас не звів у могилу. Я не могла його покинути, не могла зректися подружнього обов’язку. А ти, Маргарито, рятуй родину. Я прощаю тебе за все, що ти зробиш, аби захистити Габрієля, Жана, Фелісію. Збери усю свою мужність, будь янголом-охорон-цем сім’ї Клаасів. Будь рішуча й тверда духом, хоч я не смію сказати: забудь про жалість. Але щоб якось полагодити заподіяну шкоду, тобі треба зберегти бодай частину цих грошей, і ти повинна поводитися так, ніби злидні уже вас обсіли, бо ніщо не погасить шаленої пристрасті, яка все у мене забрала. Отож, доню, в ім’я добрих почуттів стань бездушною; якщо доведеться брехати батькові, твоє лицемірство тільки уславить тебе; хай би якими поганими здавалися твої вчинки, вони будуть героїчними, якщо ти здійсниш їх із метою захистити родину. Так сказала мені людина, обдарована високими чеснотами, абат де Соліс, а ні в кого на світі не було чистішої совісті і проникливішого розуму, ніж у нього. Я ніколи не знайшла б у собі сили промовити ці слова, навіть перед смертю. Одначе в нещадній своїй боротьбі будь завжди шанобливою й доброю. Чини батькові опір, люблячи його, відмовляй лагідно. Отже, й по смерті судилося мені страждати й плакати. Обніми за мене моїх любих діток, коли будеш 'їх захищати. Хай поможуть тобі Бог і святі праведники!